Читати книгу - "Варан"

сплату за намисто на п'ять синіх і п'ять білих камінців, причому платіж цей здійснив такий собі піддонець, громадянин того самого Круглого Ікла. Годину й п'ятнадцять хвилин по складанні угоди ювелір, наміряючись здійснити певні дрібні виплати, приніс купюру для обміну до Грошового Будинку. Службовець Будинку, нешляхетний горні Ребрик, з огляду на великий досвід, почувши недобре, поспішив пред'явити купюру на перевірку панові Імператорському магу Круглоіклівському. Пан Імператорський маг письмово засвідчив, що купюра на сто реалів – фальшива, виготовлена з досконалою майстерністю і на просте око достоту повторює справжню, а отже, становить загрозу для всіх чесних крамарів Круглого Ікла і підточує благоденство Імперії, про що він, пан Імператорський маг, поспішив повідомити особисто Імператорського головного скарбника. Піднята за тривогою, розшукова служба вашої світлості здійснила розслідування й швидко з'ясувала ім'я молодого піддонця, що купив намисто. Виявилось, що певний час до того його затримувано в справі про грабежі, але за поручительством батька й громади звільнено. З огляду на особливу важливість справи прошу вашу світлість узятися до особистої участі в ній. З найвищим шануванням – суддя і розслідувач Верон-Біломідій (Слимак)». * * *

– Я звелю покликати ката, – урядник потер долоні, – і тоді ти заговориш інакше, щеня! Хто дав тобі гроші?

– Я знайшов їх у морі, – повторив Варан, дивлячись просто перед себе. – Я воджу відвідувачів… на змійсах…

– Кого ти куди водиш, ми знаємо! Хто дав тобі гроші? Ти маєш останній шанс уникнути диби. Хто?

– У мене є свідок, – сказав Варан, з натугою проштовхуючи слова крізь сухе горло. – Молода… пані, учора вона каталася на… вона кинула монету, я пірнув…

– Монету на сто реалів?

– Ні… Монету на третину реала… я пірнув і побачив, що гроші пливуть…

Урядник жовчно розсміявся:

– Гроші пливуть, ти тільки поглянь на нього! Годі, мені набридло це слухати, Васку, біжи по Шкуродера…

– Там є скарби, – уперто вів далі Варан. – Я подумав, що водою розмило чийсь потайник…

– Ага, чужий потайник! І ти нікому не показав, нікого ні про що не спитав, побіг купувати брязкальце?

– Так. – Варан відчував, що тоне, що поверхня води зникає, а груди вже рвуться зсередини. – Я давно хотів… намисто. Я хотів його подарувати нареченій. У мене є наречена…

– Як звати молоду пані? – спитав чоловік, що сидів у кутку за простим камінним столом. – Ту, що бачила, як ти знайшов гроші?

Варан наморщив лоба:

– Я… не знаю. Хазяїн, спитайте в хазяїна, він знає… він допоможе її знайти…

– Ми марнуємо час, Слимаку, – пробурмотів урядник, прикриваючи долонею запалені, блискучі, мов у пропасниці, очі.

Той, кого називали Слимаком, знизав плечима. Тяжко піднявся, вийшов у темний склепистий коридор; у глибині коридора мигтіли блідо-голубі вогники. Варану згадались камінці на оксамиті – п'ять білих, п'ять синіх…

За спиною скрипнули двері. Варан обернувся; позаду, дуже близько, стояв старий із таким довгим волоссям, що воно сягало йому до пліч. Варан зроду не бачив, щоб чоловіки мали таке нескінченне волосся. Шкуродер, здригнувся Варан. У ту ж хвилю вартівники виструнчились, а урядник похапцем встав із-за дерев'яного столу:

– Ваша світлосте…

Довговолосий махнув рукою. Пройшов по залі широке коло, зупинився, помахав під носом в урядника знайомою сяйливою папірчинкою:

– За півреала! За півреала умільцям голову стинали. Намалюють райдугу на папірці, обіллють воском… Уночі на базарі втуляють простакам… А вдень, коли не сліпий – видно ж, що підробка… А цю я не відрізнив би! І тепер у руках держу – не йму віри… Сядь, Ховраше…

І, мов не здужаючи встояти на місці, його світлість князь Круглоіклівський накинув по залі ще два стрімких кола.

Варан бачив князя раз або двічі, та й то віддалеки; тоді на князеві був парадний головний убір і високий, розшитий золотом комір. І звісно ж, Варан не сподівався – та й не бажав ніколи – бачити князя так близько.

Сто реалів лежали на столі, випромінюючи осяйне світло. Варан сидів, боячись поворушитися. Князь, здається, зовсім його не помічав:

– Завтра поповзуть чутки… Купці відмовляться приймати купюри по сто реалів. Почнуться заворушення, паніка… Шахраї, що прибули до нас з усіх країв світу, неодмінно цим скористаються… Сьогодні в скарбниці нема жодної фальшивої купюри – а що буде завтра? Завтра Грошовий Будинок повалиться, мої любі, його знищать юрмища міняльників…

Він зненацька повернувся до Варана й уп'явся в нього впритул, і стало зрозуміло, що показна князева байдужість до Варанової персони – не більше ніж гра. Його світлість чудово знав, хто винен у всіх злигоднях Круглого Ікла; довге сиве волосся, здавалось, могло от-от стати сторч:

– Хто дав тобі сотку?

– Я знайшов її в морі!

– О-от, – князь знов одвернувся, начеб утративши до Варана інтерес. – Але ж наш пан маг уже дав знати своїм, у столицю… Імператорській скарбниці однієї оцієї голови, – він махнув рукою в бік Варана, – буде замало. Вона захоче мати вашу голову, розслідувачу Ховраше. І голову головного судді Біломідія… До речі, де Слимак?

Варан остаточно збайдужів до того, що відбувається.

Його голову пущено на брухт; його душі оголошено присуд. Він ніколи не побачить суцільних хмар, осяяних сонцем зверху, ніколи не побачить Нілу… Ніколи не пірне в тепле море. Ніколи не злічить зірок.

І зробилося байдуже.

* * *

Його не стали страчувати одразу. І навіть допитувати більше не стали. Відвели до крихітної кімнати з циновкою з сухих водоростей; опустившись на колючу підстилку, Варан згадав «горище» й Нілу, і від цього його байдужість змінилася на тугу.

Минув день, а може, два – адже сонця під землею не було, тільки олійна лампа. Варан лежав, дивлячись у темну стелю, і згадував кожний заворот, кожний грот, кожний поблиск на стелі підводних печер.

Годували стерпно. Хоча Варану їсти все одно не хотілося.

Третього дня – а може, другого? – його знову відвели до судейської печери, але не на оголошення присуду, а на зустріч із юною аристократкою, у чиїй кімнаті, коли вірити її словам, цілий рік цвітуть п'ять трояндових кущів.

Цього разу аристократка мала вигляд куди менш упевнений, її супроводжував батько – крижастий бородань у плащі з золотою оздобою на комірі й пелені.

– Я кидала йому монети, – казало дівча, дивлячись у підлогу. – Він пірнав. Я кинула шестинку, потім третинку. По третинку він стрибнув, але все одно не спіймав.

– Ви бачили його руки, коли він випірнув? – спитав дізнавач на прізвисько Слимак.

Дівча безпорадно озирнулось на батька:

– Він сказав, що не спіймав. Я ж не можу перевіряти…

– У руках у нього щось