Читати книгу - "Великий день інків, Юрій Дмитрович Бедзік"

Тепер такі часи!..

“Голіаф” обережно повернув у пітьмі, обминаючи береговий виступ. Крутояр відчув, як раптом накренилася палуба. Потім почала хилитися все нижче й нижче. Вода ревла під самим бортом, гілляки черкали об дерев’яну обшивку суденця.

— Ліво руля! Сильвестре!.. Сильвестре!..

Палуба вирівнялася, і гілки розтанули в пітьмі, ніби поринули на дно чорної річки. Важка хвиля вдарила тепер з носу. Корабель підстрибнув угору і глибоко впав у прірву.

— Що сталося, капітане? — спитав професор, міцно тримаючись за поручні.

Ніхто не відповідав. Капітана вже не було. Крутояр востаннє кинув підозрілий погляд у пітьму і хотів уже повернутися під тент.

— Пробачте, сеньйоре! — почув раптом біля себе винуватий голос капітана Пабло. — Кляте баранко. Обвалився берег.

Крутояр помітив далеко над чорною смугою лісу багряно-жовті заграви, наче там, за сельвою, палахкотіла пожежа. Капітан Пабло пояснив, що то справді пожежа. Все їхня робота! Кляті грінго!

— Американці?

— Так. Компанія. Палять нафту.

— Як… палять?

— Вивозити її нікуди, так вони, щоб набити ціну, підпалили розробки, — обурюється капітан Пабло. — Третій місяць уже горить. Нашу кров палять!

Поволі червоні смуги даленіють, гаснуть, ніби вкриваючись попелом, чорна стіна встає перед очима. Німотний морок поглинає берег. Ритмічно бубонить мотор. Скрушно зітхає капітан Пабло.

— Сеньйоре капітан! — Професор присунувся ближче до капітана. — Мені розповідали, що в цих краях є якась священна гора Комо. Я не знайшов її на карті.

Гора Комо? О, він чув про ту священну гору. Її справді немає на жодній карті. Це старовинна індіянська назва, що йде від стародавніх інків. Вона передається з покоління в покоління, живить людей надією і дає їм сили на боротьбу.

- Інки? — насторожується професор.

— Так, інки, сеньйоре Крутояр, — вдоволено каже капітан Пабло. — Від них туземці наших земель успадкували найсвятіші звичаї.

— Невже інки дійшли до верхів’я Ріо-Оскуро, сеньйоре капітан?

— Може, й дійшли. — Пабло замислився, щось давнє зблиснуло в його погляді, він наче озирнув усе своє життя. Зітхання враз вихопилося з його грудей. І тут він став розповідати про те, що чув іще від своїх батьків, а точніше- від своєї бабусі, старої пеонки. Вона добре знала історію свого краю. Син інкського вождя Гаянакапака з кількома тисячами бійців і жінок поселився в країні Маноа и заснував тут своє царство. Інші кажуть, що сюди відступили загони інкського вождя Амароса, який після смерті Атауальпи не захотів підкоритися іспанцям.

— Як ви кажете? Амароса?

— Амароса чи Амаруса.

— В інків був вождь Тупак-Амару. Чи не той самий це лицар? — замислився Крутояр.

— Лицар, кажете… — на сухеньких губах старого капітана Пабло визміїлася презирлива посмішка. — Я б не вживав слова “лицар” щодо цих осіб.

— Вони вам чимось неприємні? Ви наче чули щось про них?

Капітан Пабло з якоюсь затятістю крутнув стерно, і кораблик ледве не зачепився правим бортом за берегові корчі. Здавалося, в цьому русі прохопилася якась давня капітанова відраза чи то злість. Малограмотний чолов’яга, і ось стільки гніву до древніх імен. Що ж таке? Може, капітан Пабло відкриє таємницю?

З’ясувалося, що й справді таємниця. І хто б міг подумати — таємниця сім’ї сеньйора Пабло. Авжеж, сеньйор Пабло був не звичайним роботягою. У сеньйора Пабло текла краплина індіянської крові. Бабуся цим дуже пишалася і нерідко казала сусідам у селищі, що вона — “царської крові”, на що сусіди хитрувато підморгували одне одному і дуже потішалися, бо яка, мовляв, у старої “царська кров”. А проте Пабло знав: старенька не брехала. В їхньому роду вважалося священним ділом зберігати свій родовід, у бабусі було чимало документів, якихось дивних папірців, амулетів, мідних прикрас, і вона нерідко, перебираючи їх у своїй скриньці, казала маленькому Пабло: “Один твій предок був солдатом у війську інки. Ось його значок із срібла, що передасться з покоління в покоління. А заразом з ним передається легенда про цього солдата”. Хлопчик починав допитуватися про легенду, і тоді бабуся заводила плутану, довгу розповідь, в її голосі прохоплювався гнів, вона бубоніла щось дражливо про сапа інку, про його ненажерливих жінок, про зрадництво, яке панувало при дворі імператора, і про те, шо всі ці індіянські королі, зрештою, занапастили свій народ.

— Що ж вона знала про них такого поганого, сеньйоре капітан? — запитав заінтригований Крутояр. — Може, це була вигадка? Може, то іспанські ченці в своїх манускриптах понаписували всіляких брехень?

— Ні, це оповідає легенда, — твердо мовив синьйор Пабло. — А легенда, сеньйоре Крутояр, іде від народу, від його серця, і брехати ніколи не буде. Отож, щоб ви знали і не дуже вірили всяким своїм мудрим книжкам — капітан Пабло їх не читав і ніколи читати не стане! — бо інка Атауальпа і його правителі були брехливими, нікчемними користолюбцями, мали на оці тільки свою вигоду і постійно ворогували. Бабуся переказувала мені, що імператор Атауальпа ще до приходу сюди іспанців затіяв страхітливу чвару зі своїм старшим братом і кинув його у в’язницю, а коли іспанці схопили самого Атауальпу, то він і там, у іспанській в’язниці, не переставав думати про свій царський трон. Яка ж то була підла душа! Загубив свою армію, попався на вудочку до якогось іспанського пройдисвіта, сидить у його каталажці і, уявіть собі, тремтить за свій імператорський трон! А тоді ще й передав через своїх людей наказ убити брата. Хотів позбутися небезпечного суперника. Бо, як оповідала легенда, цей його брат мав більше законних прав на престол. І брата його таки було вбито. А точніше — втоплено в річці. Переказують, що коли він тонув, то встиг крикнути, що бог відомстить за його смерть!

Розповідь сеньйора Пабло була близька до істини. Крутояр десь читав про цю нерозумну інтригу Атауальпи. Хтозна, може, легенда щось і перебільшувала, а може, тут постаралися й іспанські хроністи, яким вельми кортіло очорнити великого інка і