Читати книгу - "Зелена пастка, Анатолій Олексійович Стась"

струмінь, що б'є з крана. Кімната гойдається, світло, що ллється зі стелі, перетворюється на мерехтливий диск. То описують коло лопаті вертольота. Вони січуть повітря перед моїм обличчям. Диск насувається на мене, ще мить — і лопаті пошматують тіло, розкраять череп… З жахом хапаюся за щиток на грудях, а щиток вибухає синіми іскрами. І все зникає. Тільки вітер з пронизливим посвистом оглушливо стугонить, реве і підхоплює мене, як пір'їну…

Відчуваю, що біля мене хтось є. Пахне ліками і… парфумами. Розплющую очі. Не можу второпати, де я, чому лежу. Бачу молоде жіноче обличчя. Але що це за темна смужка, через чоло навскіс, затуляє її ліве око? Смужка ж псує красиве обличчя… На білий халат, недбало накинутий на плечі, спадає хвилясте волосся. В тонких пальцях виблискує шприц. Жінка помітила, що я розглядаю її.

— Лежати! Спокійно! — голос у жінки різкий, непривітний.

Щось пекуче розливається по тілу. Шприц лягає на столик. Тонкі пальці притискають до моєї руки вату.

— Куди мене привели?

Жінка поправляє волосся, ніби й не чула мого запитання. Говорить сама до себе:

— Гм… ідеальна побудова черепа. Аномалія, парадокс природи. Зовсім не схоже на слов'янський тип…

— Куди мене привели? — я намагаюся встати з ліжка. Владний окрик примушує втягти голову в плечі.

— Лежати! Хто дозволив? — і недбало: — Ти в надійному місці. З твоїм здоров'ям усе гаразд.

Вона все ще поправляє зачіску, а я дивлюся на круглий медальйон, що висить у неї на шиї. Дивний павучок причепився до золотого кружальця, павучок-хрестик з відігнутими кінчиками лапок. Та це ж… Це ж свастика! Огидна емблема фашистів, найганебніший знак з усіх, які тільки існували будь-коли.

Жінка догадалася, що саме прикувало мій погляд. Граючи медальйоном, промовила:

— Тебе зацікавила ця емблема? Ти знаєш, що вона означає? Герб з таким знаком прикрасить наймогутніше місто на землі, з якого розпочнеться нова історія людства! Ти хотів би жити в такому місті?

— Яке місто? — белькочу я, мимоволі відсуваючись до стіни. — Ви про що?..

— Лежи, лежи! — знову різко кидає жінка. — Тобі скільки років? О, з тебе можна зліпити добрячого солдата! Шкода тільки — слов'янське походження… А може, ти не слов'янин? У твоєму роду напевно були вихідці з арійських районів. Ти знаєш що-небудь про своє походження?

«Божевільна! — подумав я. — Вона не при своєму розумі. Хто пустив її в кімнату? Звідки в неї шприц?..»

— Фрейлейн Труда, як завжди, в ролі філософа. Навіщо поспішати, фрейлейн? — почувся муркотливий басок. У кімнату нечутно увійшов низенький натоптуватий чоловік. Усе на ньому якось дивно вилискувало: лаковані черевики, сріблясті нитки, вкраплені в тканину синього костюма, оправа окулярів, рожева лисина. Він тримав під рукою щось опукле, загорнуте в папір. Поклавши пакунок на ліжко, до моїх ніг, кивнув: — Як наш гість почувається?

Жінка всміхнулася своїм єдиним оком.

— Вже цілком здоровий, щоб…

— Зрозуміло. Ти можеш сісти, — сказав мені лисий. — Розведи руки. Так. Нахили голову. Ще раз! Чудово. Після струсу мозку… Ви таки вмієте лікувати, фрейлейн.

— Ви хотіли, щоб я скоріше поставила його на ноги. — Вона узяла мене за підборіддя. — Скільки буде сім помножити на шість? Відповідай!

Я відштовхнув її руку. Обличчя жінки пересмикнулося.

— Фрейлейн! — застережно підвищив голос лисий. — Йому треба дещо пояснити… Ти в лікарні, хлопче. Я хочу поговорити з тобою. А для цього мені треба переконатися в психічній повноцінності співрозмовника.

— У такому разі швидко відповідайте: скільки буде чотири поділене на два? — буркнув я. Він пильно глянув мені в обличчя крізь скельця окулярів. Не міняючи інтонації, повчально промовив:

— Ти був у тяжкому стані, за тобою доглядали, тобі повернули здоров'я. Мусиш дякувати, а не поводитися, як дике індіянське щеня.

Я ковтнув слину і поглянув на фрейлейн Труду, на медальйон із свастикою.

— Лікарня… У лікарню не тягнуть із зав'язаними очима. Я не дурник. Вертоліт спустився в глухому лісі. Де я зараз?

Не відповівши, він запитав сам:

— Виходить, ти летів на вертольоті? Що ж то за вертоліт?

— Вам це відомо не гірш, ніж мені. Машина належить міжнародній науковій експедиції. Аугустіно — злодій, він украв вертоліт. Ви мусите повідомити в місто Пері про машину і про мене. З нами також летіла дівчинка, Єржі. Що з нею?

Лисий слухав, схиливши голову набік.

— Звичайно, звичайно! Ми можемо повідомити про тебе. Але тоді виникне безліч запитань. По-перше: як же ти опинився у вертольоті? По-друге: як пояснити твоє врятування? Фрейлейн Труда, скажіть, щоб принесли газету.

За хвилину на порозі стояв дебелий парубійко — крислатий капелюх, коричнева сорочка, кобура на поясі, — схожий на того, що привів мене вночі в кімнату. Лисий вихопив з його рук газету.

— Гадаю, ти зрозумієш, що тут надруковано. Адже ти непогано засвоїв тутешню мову. І німецькою розмовляєш досить пристойно.

Мене чомусь зовсім не здивувало, що ці двоє — одноока Труда і чоловік у всьому блискучому — звертаються до мене німецькою мовою. Мабуть, не здивувало тому, що коли вільно володієш якоюсь мовою, то при нагоді починаєш вживати її непомітно для себе.

Я глянув на газету. «Популярна хроніка», що видається в Пері. На видному місці виділявся заголовок:

Повітряна катастрофа

«Позаминулої ночі місіонер-протестант Гуго Ларсен був очевидцем жахливого видовища. Неподалік місії в повітрі над лісом загорівся вертоліт. За хвилину машина вибухнула. Це сталося над розбурханою після дощів безіменною притокою Вачуайо, в районі Великих боліт, на відстані близько 200 миль від Пері. Місіонер негайно послав в ефір звістку про катастрофу.

Як виявилося, аварію потерпіла машина, що обслуговувала експедицію Продовольчого комітету ООН. Члени цієї експедиції на чолі з вченим біологом доктором Андрієм С. Вовченком з Радянського Союзу проводять на території країни науково-дослідницьку роботу.

Напередодні катастрофи за досить загадкових обставин зник син доктора