Читати книгу - "Мушкетери, Валентин Ісаакович Річ"

Халіда були прекрасні ноги. В правому боці вже кололо, у скронях стукотіло, а ноги все несли й несли його невтомно.

Він вибіг з міста, минув руїни, лишилася позаду піраміда. Сонце ще тільки здіймалося в зеніт, але й шлях був немалий. Якщо не бігти, навряд чи встигнеш, доки стемніє.

Гори наближались. Сіро-зелена маса поступово розпадалася на окремі скелі та дерева. Ось уже видно й стежку, що веде до перевалу.

— Стій, — пролунав над Халідовим вухом оглушений окрик. Чиясь важка рука лягла йому на плече.

Хлопчик озирнувся й побачив жовтий поліцейський мундир.

— Хто такий? Куди?

— У мене пропала коза, пане. Господар уб’є мене!

— Ану вертайся звідки прийшов!

Халід не встиг більше вимовити й слова, як його силоміць повернули назад, і… він мало не впав од важкого стусана.

— Щоб духу твого тут не було!

Зробивши кілька кроків, Халід озирнувся.

На стежці, широко розставивши ноги, стояли троє кремезних поліцейських і, посміхаючись, дивилися на нього.

Що вдієш? Хлопчик поплентався назад. Він дійшов до повороту і ще раз озирнувся.

Двоє поліцейських нахилилися до сірника, якого підніс їм третій. На Халіда вони, очевидно, вже не звертали уваги.

Скориставшись з цього, хлопчик ящіркою шмигнув у кущі.

Він проповз рачки метрів з двісті і зупинився, щоб відсапатись.

Голоси поліцейських було чутно зовсім поруч.

— Шкода хлопчину! — почув Халід. — Йому за козу голову відірвуть.

— Наказ є наказ!

— Але ж видали його не заради такого голодранця?

— Сказано нікого — значить, нікого…

Нічого не зрозумівши, Халід поповз далі.

Голоси чулися все тихіше і нарешті зовсім зникли.

Тоді він підвівся й короткими перебіжками — від валуна до валуна, від куща до куща — помчав у гори.

Біля печери кущі були таки добре притоптані, ніби там пройшла ціла отара кіз.

Хлопчик деякий час прислухався, чи не пролунає поблизу скрип щебеню або чийсь голос. Проте ніщо не порушувало тиші, і нарешті він наважився — вискочив з-за кущів і через два стрибки опинився біля знайомої ущелини.

Гиря була на місці. Халід взяв її на плече і знову заліз до своєї схованки серед густого колючого чагарника. Тепер треба було чекати темряви.

На світанку Фернан почув дивний стук. Він розплющив очі, натис кнопку лампи і трохи підвівся. У відчинене вікно зі свистом влетів камінь і вдарився об стінку.

Фернан підскочив до вікна і в невиразній напівімлі розгледів унизу маленьку постать.

Через кілька хвилин він втягнув хлопчика в кімнату.

Халідів халат перетворився на дрантя, босі ноги були закривавлені. Міцно стискаючи в руках якийсь мішок, він опустився долі.

— Що трапилось? Що з тобою?

— Нічого, — усміхнувся Халід.

Фернан кинувся до аптечки.

Поки він обмивав та обтирав спиртом і йодом глибокі садна на хлопчикових ногах, той лаконічно відповідав на його запитання.

— Де ти був?

— На горі…

— Чому вночі?

— Не пускали…

— Хто не пускав?

— Поліцейські…

— Які поліцейські?

— Не знаю…

— Але чому не пускали?

— У них наказ…

Поклавши хлопчика на диван, Фернан сердито спитав:

— І якого дідька тебе туди понесло?

Замість відповіді Халід показав на мішок, що так і лишився біля порога.

Фернан насилу витяг з мішка довгастий, дуже важкий предмет і запитливо глянув на Халіда:

— Що це таке?

Але хлопчик нічого не зміг би відповісти, коли б навіть знав: він заснув.

Фернан поклав дивний предмет на підлогу, підійшов до Халіда і накрив його ковдрою. Потім сів навпочіпки і став уважно розглядати шаруватий торець Халідового скарбу.

Це було схоже на сувій, на згорнутий довгий рулончик, але не паперовий, не папірусний, не пергаментний, не шкіряний, а мідний!

Такого Фернан ніколи не бачив. Він навіть не чув про існування подібних предметів.

Він знав про книги на камені, на глиняних черепках, на бересті, на пальмових листках, на кістяних і золотих платівках, на покритих воском дощечках, навіть на черепаховому панцирі.

Але мідний згорток — це щось нове!

Що ж могло бути написано в такій дивній книзі?

Фернан переніс її на стіл, узяв лупу, набір інструментів і почав уважно оглядати дивну Халідову знахідку.

Він так захопився розглядом мідного згортка, що не помітив, як настав ранок, і забув вимкнути лампу.

Можливо, він забув би навіть про сніданок, коли б не делікатний стук у двері.

— Прошу пробачити, пане Гізе. Можна вас на хвилиночку!

Вигляд господаря готелю був надзвичайно стурбований.

— Бачить аллах — не хотів вас тривожити. Але такі діла…

Він простягнув Фернанові газету.

— Що там скоїлось? — запитав Гізе.

— У нас в ХІрбеті приземлились марсіяни!

— Давно? — Гізе засунув газету під пахву і почав повільно розминати сигарету.

— Позавчора! — довірливо нахилившись до Фернана, повідомив господар. — А цієї ночі невідомі грабіжники залізли