Читати книгу - "Джура. Далека пустеля, Ульмас Рахімбекович Умарбеков"

Незабаром я розпрощався зі своїми турецькими друзями. Вони прийшли в порт, щоб провести мене в далеку дорогу, і з такою любов'ю та шаною дивилися на мене, наче то я сам звершив революцію в Росії і скинув царя.

Через п'ять днів, після набридливих зупинок у кожному порту, я прибув нарешті в Одесу. А потім через Тифліс, Баку й Ашхабад повернувся в Ташкент, у рідні місця, звідки двадцять два роки тому вирушив у свою нещасливу подорож.

Ташкент видався мені якимсь занедбаним і занадто метушливим. Місто гуло, немов розтривожене осине гніздо. На вулицях Ташкента, як і в Баку та Тифлісі, снувало багато людей з червоними пов'язками на рукавах, чувся розмірений тупіт важких солдатських чобіт. Люди, мов навіжені, кудись квапилися, бігли, сунули лавою. Зупинивши молодика з червоною пов'язкою, що йшов поряд навантаженої рисовою соломою гарби, яку тягнув віслюк, я спитав у нього:

— Що це у вас тут робиться? Куди біжать люди?

— Ви наче з неба впали, ака, — відповів той. — Куріпку[20] спіймали! А це значить — свобода настала, ака, свобода! Ось доправлю воза додому й теж побіжу…

«Куди?» — хотів я його спитати, та молодик, щосили підганяючи віслюка, покрикуючи на нього «хих-хих», уже щезав за вигином вулиці.

Другого дня, опівдні, я дістався до Тойтюбе. Як же змінився за цей час мій рідний кишлак: похилилися хати й будинки, позавалювалися дували. Але тут теж панувала така сама метушня, як і в Ташкенті. Пішки й верхи на конях люди квапилися не знати куди. І в тій людській юрмі я не бачив жодного знайомого мені обличчя.

На колишньому Аппанбаєвому подвір'ї було також повно людей, але й серед них не було знайомих. Довелося признатися, хто я такий. Тільки тоді старий, сивобородий чоловік сказав:

— Так-так, подейкували, начебто бай узяв у хадж свого служку. То, виходить, це ти? А ми думали, що й ти загинув разом з хазяїном. Капланбай уже років з двадцять, якщо не більше, справив поминки по батькові, Аппанбаєві. Так я кажу чи ні? — звернувся він до когось із старших людей, і той ствердно кивнув головою.

— А чи не знаєте ви Аваза-кирпатого, байського конюха? Може, живий? — спитав я, сподіваючись, що доля зведе мене бодай з цим чоловіком, якого я колись добре знав.

— Теж помер, — відповів старий. — А він що, тобі родичем доводився?

— Ні, не родич, просто я в нього збирався розпитати про свою жінку, — пояснив я.

— А хто ж твоя жінка?

Я назвав ім'я Ортикбуш. Старий замислився.

— Нічого втішного не скажу тобі, ука, — мовив він. — Не знаю, та й годі. Відколи Намаз спалив Шагози, ніхто нічого не знає про цей кишлак. Кажуть люди, начебто ніхто тоді не врятувався.

— А коли ж він спалив кишлак? — спитав я з надією.

— Та вже, мабуть, років двадцять.

— За царя Гороха, коли людей було трохи, — додав ще хтось.

Серце моє боляче защеміло. Невже весь свій вік тепер отак і вікуватиму сам? — подумав я засмучено.

— Не журись, ука, — спробував розрадити мене старий. — Слава аллаху, що сам живий лишився, адже стільки лиха зазнав. Не журися, може, ще й жінка твоя десь жива-здорова знайдеться.

Я сказав йому, що піду шукати Ортикбуш у Шагози.

— Правильно, ука, піди пошукай, — мовив старий. — А не знайдеш, вертай до нас. Ось у цій оселі й житимеш, віддамо її тобі. Баєві землі тепер нашими стали, бо Капланбай утік кудись за кордон.

Та зараз я не хотів навіть думати про це. Подався пішки у Шагози. Не встиг пройти й верстви, як позаду зачувся крик. Мене наздоганяв вершник, що тримав за повід ще одного коня.

— Ось на тобі, — мовив він. — Палван-ата сказав: коли повернешся, віддаси. — І незнайомець простягнув мені поводи.

Оце так, ука. На світі багато добрих людей. Отож ніколи не треба впадати у розпач. Аби не добрі люди, не знаю, що й робив би я тоді, і навіть не знаю, чи сидів би оце тепер тут, біля тебе. Ну, так от, рушив я, тепер уже верхи, в Шагози. Приїхав і побачив злиденний кишлак, занедбаніший, ніж відомий тобі Селькельди: тридцять чи сорок дворів, напіврозвалені, перехняблені хати. І не було в ньому ні моєї дружини, ні жодної людини, яка б про неї щось знала. Щоправда, якась бабуся таки згадала: мовбито Намаз-злодій забрав був собі якусь жінку з дитям, і що ту жінку теж звали Ортик. Ото й усе, що вона чула.

То що мені було діяти? Повернувся я в Тойтюбе, віддав коня та й подався до Ташкента. У кишлаку мені не було чого робити, тим більше що й не знав я там нікого.

А в Ташкенті доля звела мене з Зубовим. Він у міліції працював і мене до себе взяв на роботу. Згодом ми разом з ним у складі загону Чанишева ганялися по Ферганській долині за басмацькими курбаші Хамдамходжею та Холходжею, яких знали всі, від старого до малого. Потім знов повернулися в міліцію. Тут я й більшовиком став. За Костевою рекомендацією. А оце два роки вже в Алмалику працюємо.

І, знаєш, ука, варто мені щось почути про Аппанбая чи його колишню челядь, одразу свою Ортикбуш згадую. А може, хтось про неї все-таки чув? Жива вона чи померла? А як померла, то де її, сердешну, поховано?

… Джура замовк і знов поринув у думки. Аж тепер мені стали зрозумілі і його поведінка під час подорожі в Бештерак, і його розмова з Уразом.

Відтоді минуло багато років, та я й досі пам'ятаю його розповідь, наче то було тільки вчора. І те, що я тоді почув, не забуду ніколи.

Що я міг тоді сказати своєму старшому товаришеві, чим розрадити його в журбі?! Я спробував його втішити, підбадьорити.

— Не журіться, — мовив я,