Читати книгу - "Зірка, або терористка, Марина Меднікова"

забув — ти видатна вчителька. То поїхали до твого загадкового американа, дорогою утаємничиш у справу, бракує ще одного виходу на міжнародну злочинну арену.

— Слухай-чуй, Олеже Ткач. Не зависай наді мною.

— Хоч додому завезеш? Чи вилазити з Жозефіни?

— Тихо будь, мені тра’ подумати.

Зірці зазвичай продуктивно думалося в дорозі. Вона любила рух, любила керувати рухом. В авті принцип «якщо не я, то ніхто» унаочнювався до аксіоми. Сідаючи за кермо, вона виставляла на капітанський місток довіреного й перевіреного внутрішнього автопілота, аби пильнував за переїздом (не перебігом же, бо авто їздить, а не біга) подій, а частку свідомості відпускала ширяти думками, їй таки гарно думалося в дорозі.

Невдатний знак Зодіака — Терези, ще й поєднаний з роком Собаки, не вперше гралися нею, як Макс плюшовою мишою.

Де треба швидко й точно вирішити, кружляла козою довкола кілка. Доки не ставала собі осоружною і зопалу вчиняла зазвичай хибно. А собаче гіпертрофоване відчуття справедливості геть не придавалося в житті.

Зірка звикла до Джефрі, часом гадала, що кохає його, принаймні мала від нього самі приємності — дев’яностовідсотковий еквівалент палкого почуття. Сара теж симпатична, Зірка вирізняла дівчат, здатних на саморух, із здоровим апетитом до життя, спроможних самим здобути собі виделку й ложку, знайти повний принад казан і самотужки сьорбати.

Сказати Джефрі про події у ліцеї, чи ні? Чим йому те зарадить? Як то чим: ідентифікується отрута — ефективнішають пошуки ліків, методик. Але розголошувати таємницю — непатріотично. Загроза міжнародної колізії, яка… А най ті качка копне, Зірко Симчич, чим переймаєшся, коли помирає дитина твого Джефрі! Хто тебе з глузду зсунув?

Джефрі не здійме дурного галасу, можна попрохати. Не допоможеш Сарі — зможеш жити з тягарем на сумлінні?

Біля будинку переконалася, що Олег зайшов до парадного і газонула до Гідропарку. За хвильку з будинку вибіг Олег Ткач з великим кофром, зупинив якесь авто і подався за червоною «жозі», що здалеку вирізнялася в потоці київських авт червоною цяткою.

Прохолодна весняна ніч облягла Київ. Стогнав і схлипував дім скорботи, де хворі лежали по троє, валетами, на зсунутих ліжках. Упокоєно посміхалася уві сні Травіата. Пухка рука її із зворушливими дитячими ямочками на зап’ястках і синіми гематомами від уколів безпорадно звісилася до підлоги.

Не спав у лікарні Назарко Марченко. Мама тримала його руку зі встромленою голкою крапельниці.

Хлопець періодично приходив до тями.

— Тобі щось наснилося, буслику?

— Страшний сон. Ні тебе, ні тата, ні нашого кота Пістолета. І мене не було… Страшно…

Жінка тихо заплакала.

Чоловік під ліхтарем зупинився, намацав сигарети, запальничку, вкинув одну до рота з пачки, припалив.

Придивився до номерів будинків, холодно освітлених яскравою повнею. Обдивився паркани. За одним пес загуркотів ланцюгом по дротині, кинувся на хвіртку, раз, другий. У глибині рипнули двері, увімкнулося на веранді світло. Чоловік позадкував до рогу вулиці, розтанув затінений.

Лідія підозрілого не запримітила. Позіхнула, тримаючись за поперек, зникла в будинку.

Чоловік за рогом стрельнув недопалком, рушив до джипу, темного на тлі ночі. Джип зрадів, тихо замуркотів, полинув до міста — рясних світляків на обрії.

Тетяна Іванівна Кулик у халаті і розношених капцях курила на кухні. Настінний годинник показував не так пізню ніч, як уже ранній ранок. Час од часу вмикала газ, аби їжа не холола.

У дверях заворушився ключ.

Тетяна Іванівна взяла у чоловіка сумку, куртку, подала капці.

— Щось із дитиною? — запитав Ігор Кулик.

— Ні… вона каже — все гаразд.

— Вибачай, Тетянко, я — мертвий, про все — завтра. — Ігоре!

— Гаразд, сьогодні. Через шість годин. Бачиш, я сплю.

На летовищі потужний протяг надимав халати санітарів і лікарів, тріпав шматок простирадла на ношах. Від літака сунув медичний автомобіль, вимикаючи алярмові вогні.

Джефрі Колінз тримав за руку Сару, доки її несли до літака.

— Тату…

— Тебе зустріне мама.

— Скажи мені щось…

— Міс Симчич поведе тебе до свого перукаря, аби зробив зачіску, як у неї.

Санітари задріботіли до літака. Вітер дужчав. Джефрі крізь скляну стіну аеровокзалу бачив, як виповзає на старт «Боїнг», басує, реве моторами, нарешті задирає носа і бере курс на Америку.

Зірка в своєму бамбетелі безсонно втупилася в моторошнувате неонове світло повні за вікном. Закувала зозуля, вистромлюючи голову з ходиків. Максиміліан поверх ковдри на Зірчиному животі розплющив потойбічні люмінісцентні очі, позіхнув смачно й гарячим бубликом задрімав у півока. На телефонний сигнал не зреагував.

— Ганно Костянтинівно, я вас не впізнала. Тримайтеся. Їду.

Не давайте його забрати, доки мене не буде.

Зірка шпарко вдягалася. Джинси, майка, светр, а шкарпеток ніц, щойно все випрала. Лайнулася, босі ноги — в кросівки.

Повагалася. Набрала номер.

— Це я, Зірка. Здається, мені потрібна ваша допомога.

Перша клінічна лікарня. Сьома палата, токсикологія.

Нічне місто — особливий світ. Все набуває іншого сенсу, як не ворожого, то байдужого. Нічне місто не любить людину, супиться темними вікнами, лякає пусткою майданів, штрикає у вічі самотніми ліхтарями. Поодинокі авта, технічні тролейбуси, розвозки. Зірка невдало пірнула у червону хвилю і мусила на кожному перехресті гальмувати, кленучи правила дорожнього руху. На червоний їхати остерігалася, вже мала халепу, коли не знати звідки вихопився даішник, з тих сталкерів, що вночі виходять на полювання для поповнення сімейного бюджету.

Чорний джип уже біля лікарні. Чергової не видно. Подалася на другий поверх. До палати Назарка. Мати на краєчку ліжка трималася за синові ноги. Командо і лікар — один проти одного.

— Зроблено всі аналізи, нічого страшного не виявлено.

Ускладнення після грипу… — нервувався лікар.

—