Читати книгу - "Сонети, Вільям Шекспір"
Шрифт:
-
+
Інтервал:
-
+
Добавити в закладку:
Добавити
Перейти на сторінку:
Все те, що може пам’ять розгубити, Цим білим аркушам віддай на схов. Нехай живуть твойого мозку діти, Красу душі відновлюючи знов. Що більш читатимені рядки забуті, То більше зможеш мудрощів збагнути. 78
Так часто музою тебе я звав, Ім’ям твоїм звеличуючи слово, Що всі творці сонетів і октав Твого ім’я запрагнули раптово. Твій зір до співу спонука й німих. До злету в небо — глупоту безкрилу, Твоя краса в слова вдихає силу І грацію подвоює у них. Пишаюсь я своїм служінням слову, Бо не намарне докладав зусиль: Чужим рядкам ти виправляєш стиль, Зате моїм ти правиш за основу. Поезії ти чисте джерело, Що сил мені, невігласу, дало. 79
Як пив один я з твого джерела, Моє натхнення доблестю зростало. Та хвора муза іншого знайшла, — І вірш зів’яв, і грації не стало. Я визнаю — ясне чоло твоє Пера таки достойнішого варте. Нехай там що пісняр тобі дає, Та все з добра твого накрав пісняр те: Чесноту прославляє, слово це Тихцем укравши із твоєї вдачі. Коли ж грабує і твоє лице, — Хвалу красі склада співець ледачий. За ці слова й подякувати гріх — Це ж борг забрати в боржників своїх. 80
Який поет в своїм пісеннім громі Красу твою прославив на віки! Куди ж мені, убогому сіромі, Писать за ним несміливі рядки? Але твій блиск — це океан без меж: Там гордий корабель іде невпинно, То й човен мій, горіхова лушпина, Зухвало в далеч випливає теж. Твоя любов — його міцні вітрила, Тому й мілка для нього ця глибінь. Мчить корабель, і велетенська тінь Навік мене з моїм човном покрила. Нехай судилось нам піти на дно, — Любов і смерть для мене все одно. 81
Чи я раніш тебе землі віддам, Чи ти мене — туди, де тлінь нещадна, Та в цих рядках ти смерті непідвладна, Тоді як я дістанусь хробакам. В піснях моїх ти вічно будеш жити. Хоч згинуть по мені й сліди малі: Мій пай — обійми хмурої землі, Твій — мавзолей, повік-віків одкритий. Твій монумент — мойого слова мідь, Читать його ще не зачатий буде І далі передасть із роду в рід, Хоч вимруть всі живі сьогодні люди, Ти вічно житимеш в моїх піснях, Де дихання живе людське — в устах. 82
Із музою моєю ти не в шлюбі, То й бсзсторонньо дивишся на труд, Що, присвятивши вроді твоїй любій, Поет дає тобі його на суд. Взірцем, як мудрості, так і краси, Стоїш ти над усі мої похвали І прагнеш ти, щоб у нові часи Твою красу повніше оспівали. Нехай співають, звівшись на котурни,
Так часто музою тебе я звав, Ім’ям твоїм звеличуючи слово, Що всі творці сонетів і октав Твого ім’я запрагнули раптово. Твій зір до співу спонука й німих. До злету в небо — глупоту безкрилу, Твоя краса в слова вдихає силу І грацію подвоює у них. Пишаюсь я своїм служінням слову, Бо не намарне докладав зусиль: Чужим рядкам ти виправляєш стиль, Зате моїм ти правиш за основу. Поезії ти чисте джерело, Що сил мені, невігласу, дало. 79
Як пив один я з твого джерела, Моє натхнення доблестю зростало. Та хвора муза іншого знайшла, — І вірш зів’яв, і грації не стало. Я визнаю — ясне чоло твоє Пера таки достойнішого варте. Нехай там що пісняр тобі дає, Та все з добра твого накрав пісняр те: Чесноту прославляє, слово це Тихцем укравши із твоєї вдачі. Коли ж грабує і твоє лице, — Хвалу красі склада співець ледачий. За ці слова й подякувати гріх — Це ж борг забрати в боржників своїх. 80
Який поет в своїм пісеннім громі Красу твою прославив на віки! Куди ж мені, убогому сіромі, Писать за ним несміливі рядки? Але твій блиск — це океан без меж: Там гордий корабель іде невпинно, То й човен мій, горіхова лушпина, Зухвало в далеч випливає теж. Твоя любов — його міцні вітрила, Тому й мілка для нього ця глибінь. Мчить корабель, і велетенська тінь Навік мене з моїм човном покрила. Нехай судилось нам піти на дно, — Любов і смерть для мене все одно. 81
Чи я раніш тебе землі віддам, Чи ти мене — туди, де тлінь нещадна, Та в цих рядках ти смерті непідвладна, Тоді як я дістанусь хробакам. В піснях моїх ти вічно будеш жити. Хоч згинуть по мені й сліди малі: Мій пай — обійми хмурої землі, Твій — мавзолей, повік-віків одкритий. Твій монумент — мойого слова мідь, Читать його ще не зачатий буде І далі передасть із роду в рід, Хоч вимруть всі живі сьогодні люди, Ти вічно житимеш в моїх піснях, Де дихання живе людське — в устах. 82
Із музою моєю ти не в шлюбі, То й бсзсторонньо дивишся на труд, Що, присвятивши вроді твоїй любій, Поет дає тобі його на суд. Взірцем, як мудрості, так і краси, Стоїш ти над усі мої похвали І прагнеш ти, щоб у нові часи Твою красу повніше оспівали. Нехай співають, звівшись на котурни,
Перейти на сторінку:
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сонети, Вільям Шекспір», після закриття браузера.
Подібні книжки до книжки «Сонети, Вільям Шекспір» жанру - Поезія 📜🎼🌹:
Коментарі та відгуки (0) до книги "Сонети, Вільям Шекспір"