Читати книгу - "Жарт другий. Квіт папороті., Тетяна Винокурова-Садіченко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Що ж… Можливо. Розумнішого пояснення я все одно не могла вигадати. А так навіть спокійніше — нехай звір приходить до мене. Це краще, ніж приходити до дитини. Бо дитину він уб’є. А я вб’ю його.
Ніч тягнулася повільно й нервово. Я не лягала спати — я заряджала рушницю срібними кулями. Треба було вбити його одразу, думала я, тоді, коли він уперше прийшов. Тоді було легше, ніж зараз. Мій страх не пустив мене. Так і залишуся на все життя переляканим дівчиськом, сварила себе я, так і загину колись від своєї обережності.
— Кави? — запропонував Елвіс.
— Давай, — погодилася я.
Поки що я випила лише дві чашки, ще одну могла собі дозволити. Та не більше, а то почне гамселити серце і тремтітимуть руки. А мені зараз це заборонено. Рука повинна бути точною. Разом із туманом знадвору заповзали нічні звуки — шелест, шерхіт, у якому вчувався притлумлений сміх, невиразні далекі вигуки, вереск і скрегіт жаб у болоті.
Нічна симфонія мого туманного Пантеону.
Знаю, як можна було б назвати цю симфонію.
«Час Локі».
Мій час також.
— Може, він не прийде? — спитав Елвіс. Він зайшов на задніх лапах, а в передніх тримав тарілку, де стояла чашка з кавою, яка поширювала неймовірні пахощі.
— Не прийде сьогодні — чатуватимемо завтра, — відказала я. — Елвісе, поводься, як личить котові, не можу на тебе дивитися.
— Боїшся?
— Ага, дуже.
— Знову ти мене дуриш, — образився він, почувши іронію в моєму голосі.
— Боюся, — зізнаючись, зітхнула я, — але не тебе.
— А кого?
— Смерті.
— Чиєї?
— Взагалі. Він… воно… непогане, я знаю, воно природне, а от не хочеться з ним спілкуватися.
— А ти не спілкуйся.
— Доведеться, — знов зітхнула я й подумала, що забагато зітхаю. З таким «бойовим» настроєм довго не протриматися.
— Гей, — раптом занепокоївся Елвіс, — а якщо ми чатуватимемо завтра, то коли будемо спати?
— Вдень.
— А якщо він і завтра не прийде?…
— Знову чатуватимемо.
— І довго?
— Поки я його не вб’ю, — відрубала я.
Елвіс тяжко зітхнув і подався до кімнати. Я знала, що коли Той (ніяк не могла назвати його Єгором) прийде під двері, Елвіс умить буде тут, налаштований і готовий до бою. А поки що нехай подивиться якесь реаліті-шоу.
Я подумала, що сьогодні я і справді боюся Смерті. Бо знаю, що вона (він, воно) когось обов’язково забере: чи мене, чи Єгора (вже чомусь рідну людину), чи, не дай боже, Елвіса. До голови заповзла підла ідея: коли дійде до бійки, замкнути його в кімнаті. Та мозок ненадовго ввімкнувся й попросив пожаліти двері, бо котяра їх обов’язково висадить, або ж вікно, бо він його обов’язково виб’є. Я знову забула про його неймовірну силу і знов сприймала свого вірного захисника як м’яку іграшку та декоративне хатнє звірятко.
Отже, Таро мали рацію: Смерть-Дурень-Вежа. Вежа — це тут і зараз. Мій дім — моя фортеця, моя Вежа. Тут до мене прийде Дурень, і когось із нас забере Смерть. Краще, звичайно, його. Цікаво, а якщо Смерть забере мене, то куди? На береги Стіксу, до Вирію чи до Пекла? Ба ні, накопичення матерії та енергії — не дуже слушна теорія. А, можливо, Воно розкидає мене на атоми, і я перероджуся у багатьох своїх частинах? А, може, я народжуся на іншій планеті іншою істотою? Гадаю, про це треба спитати в нього. Як побачимося. Сподіваюся, це буде нескоро. Хіба що уві сні. В тому барі.
Як там було у тому барі? Воно сидить і посміхається. Це воно кидалося тортом? Може, й ні. То чому ж так підло посміхається?
«Чому ти радієш?» — хотіла запитати я, та цієї миті мене розбудив Елвіс. — «Радію, що ти розмовляєш зі мною», — відповіло б воно. — «Ти полюбляєш американські комедії?» — спитала б я. — «Трагікомедії», — наголосило б воно. — «Так, вони веселіші», — відповіла б я. — «Набагато чуттєвіші», — підтримало розмову воно. — «А як же ти дивишся комедії?» — спитала я. — «Гадаєш, мені заборонено?» — відказало воно. Залунала гучна музика. Жива музика. — «Ти полюбляєш живу музику?» — прокричала я йому на вухо. — «Ага, я все живе полюбляю», — посміхнулося воно. Воно жартує. Це прикольно. — «Я тебе не боюся», — зрозуміла й одразу ж промовила я. — «А щойно боялася», — воно посміхнулося ще ширше. — «А що ж означає те, що я тебе не боюся?» — поцікавилася я. — «Те, що ти незабаром прийдеш до мене». — «Але я не збираюся помирати». — «А я й не казав, що ти помреш. Просто прийдеш до мене». — «А навіщо до тебе приходити? Як треба, то ти сам… саме… сама… самостійно приходиш». — «Хочеться часом якоїсь віддачі».
Воно раптом прислухалося, притисло палець до губів. Я здивувалася, побачивши, що воно має пальці й губи. Допіру переді мною сиділа чорна просторова (чи не-просторова) пляма, а тепер воно набуло рис. Дуже дивні риси. Несподівані. Несподівані пальці. Несподівані губи. Несподіване, незнайоме обличчя. Воно піднесло палець до губів — і музика зникла. І зникло взагалі все навколо: всі звуки, весь простір, весь
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жарт другий. Квіт папороті., Тетяна Винокурова-Садіченко», після закриття браузера.