Читати книгу - "Чорні дияволи, Михайло Ноєвіч Пархомов"

чужих розмов і пісень, уже збиралися відповзти од ворожих окопів без здобичі, Гасовському потрапила на очі стара поруділа газета, в яку був загорнутий солдатський черевик. Кость Арабаджі копнув її ногою, а лейтенант нагнувся і, витрусивши з газети черевика, склав її вчетверо і сховав у кишеню, щоб переглянути на дозвіллі. Треба ж було такому трапитися, щоб саме в цій газетці був надрукований датований 19 серпня декрет самого Антонеску про встановлення румунської адміністрації на тимчасово окупованій території між Дністром і Бугом.

Уже вранці, розправивши газету, Гасовський прочитав:

«Ми, генерал Іон Антонеску, верховний головнокомандуючий армією, постановляємо…»

Декрет складався із восьми параграфів, які за задумом його автора мали навічно закріпити на окупованих землях новий порядок.

— Чиновники, призначені на роботу в Трансністрію, — повільно переклав Гасовський, — одержуватимуть подвійне жалування леями і марками…

— Трансністрія? Що це за країна? — спитав Кость Арабаджі. Він не дуже знався на географії. — Уперше чую…

— Не ти один, — відповів Гасовський. — Ти, мій юний друже, стоїш на ній обома ногами, хоч і гадки не маєш про це. Скумекав?

— Ну й назву придумали, — сказав Кость Арабаджі. — Трансністрія!..

— Зажерливий, видно, цей генерал, — несподівано мовив Сеня-Сенечка. — І землю, й небо хоче загарбати…

— Сволота!.. — Кость Арабаджі сплюнув крізь щілину в зубах. Цього йому здалося мало, і слідом за першим словом він випустив цілу чергу по всіх далеких і близьких родичах генерала Антонеску. Потім спитав: —А ти, Нечай, чого зуби скалиш? Тобі що, весело?

— Накажеш плакати? — усміхнувся Нечай. — Я на своїй землі стою, зрозумів?

— Тебе не зрозумієш, — Кость насупився. — То лізеш у саме пекло, а то… Невже тебе не зачіпає? А я не хочу, щоб якийсь генерал розпоряджався мною і вказував, де мені жити. Я народився на своїй землі…

— Прибережи заряд, — осадив його Не-чай. — Ще знадобиться. Яка користь кулаками розмахувати? У мене зараз не гвинтівка в руках, а олівець.

На підтвердження цих слів він високо підняв олівець, яким викреслював за завданням Гасовського крокі [5] . Цю роботу лейтенант завжди доручав тільки йому. Щоразу, повернувшись із розвідки, Нечай старанно, наче на уроці креслення в школі, наносив на папір вогневі точки противника, а Гасовський, точно ополудні, йдучи на доповідь до командира полка, забирав ці «твори образотворчого мистецтва» з собою. На словах усе не поясниш, правда? А як покладеш полковникові крокі на стіл — порядок, запитань немає. А потім, коли артилерія накриє вогневі точки противника, полковник, гляди, ще й подякує тобі.

Приблизно так міркував Гасовський. Незважаючи на прихильність полковника, який доброзичливо ставився до розвідників, лейтенант однак побоювався його. Таку людину не обдуриш, він бачить тебе наскрізь. А Гасовський був не від того, щоб похизуватися, по-фасонити. Така вже в нього була артистична натура.

Згадавши, що треба «доповідати» полковникові, Гасовський зім'яв принесену газету і поглянув на годинника. Початок дванадцятої, пора вже збиратися. Він витягнув довгу шию і, заглядаючи через плече Нечая, спитав: — У тебе все готове?

— Майже.

Кольорові овали і півкола густо вкривали цупкий креслярський папір. Окопи, вогневі точки, кулеметні гнізда… Нечай приклав до паперу лінійку і провів олівцем жирну лінію.

— А в тебе, Нечай, виходить… Художня картинка, — сказав Гасовський і випростався. — Хлопці, я забув попередити. Наведіть глянець. Батя просив, щоб ми всі з'явилися. Приведи, каже, своїх чортів…

«Батею» і «хазяїном» Гасовський називав командира полка. «Батею», коли був у доброму гуморі, а «хазяїном», коли полковник був чимось невдоволений або сердитий.

— Усіх? — здивовано спитав Кость Арабаджі.

— Атож. Він, мабуть, нагородити вас хоче, — відповів Гасовський.

— А що, все може бути… — озвався Кость Арабаджі. — Я нещодавно чув по радіо Указ. І

— Тобі орден чи медаль? — запитав Гасовський підступно.

— Краще орден, — зітхнув Кость Арабаджі і зажмурився, ніби засліплений променями Червоної Зірки, що з'явилася перед очима, йому б хоч одну зірочку!.. Червону, щоб носити її на малиновій суконці. Він би її ніколи не знімав, Кость уявив, як він гуляє з орденом на фланелівці по Примбулю, як на нього «з інтересом» поглядають дівчата, і знову зітхнув, розуміючи, що цій мрії навряд чи судилося збутись. Він, Кость, був не такий наївний, щоб думати, ніби сам Михайло Іванович Калінін у Кремлі знає про його подвиги. Та й що то за подвиги? Інші воюють не гірше. Але він був не від тою, щоб і йому привалило щастя.

— Даю десять хвилин, — мовив Гасовський. — Стрижка, гоління. Ейн, цвей, дрей…

Сам він був чисто поголений, аж сизий. Черевики сяяли, а ґудзики на кітелі були так надраєні, що від них, здавалося, із дзвоном відскакувало сонячне проміння.

Біла від пилюки полуторка з розхитаними бортами стояла у вибалочку. Сівши поруч із шофером, Гасовський клацнув кришкою портсигара і, не дивлячись, кинув цигарку до рота. Він одверто пишався своїм бравим виглядом, своєю везучістю. Планшетку поклав на коліна. Що ж, він мав право задоволено усміхатися. І цього разу з'явиться до полковника не з порожніми руками.

Мотор полуторки фуркотів і чхав. У радіаторі булькала вода. Машина вибралась на битий шлях, шофер дав газ, і рівний степ ніби закрутився під колесами.

Спочатку дорога була пуста. Та ось з'явився один грузовик, другий, третій… Вони йшли назустріч. «Прибуло поповнення, — сказав шофер. — Із Севастополя».

На грузовиках сиділи моряки в касках. Але Гасовський дивився не на них, а на дівчат — у кожній кабіні поруч з водієм можна було побачити кирпате личко в синьому береті. У дівчат були санітарні сумки.

Гасовський розправив плечі, прибрав молодецького вигляду. За ті дні, які він провів на передовій, з його пам'яті якось вигубилося, що на світі є дівчата.

Він і думати про них забув. Та досить йому було побачити перше кирпате личко, як його знову «повело».

— Привіт, сестричко! —