Читати книгу - "Проза, Олександр Олесь"

до іншої. Рима знайшлась, і ми закреслили «удовцем» і замінили «молодцем».

Потім ми після поеми спочивали години півтори і поміж іншим читали по черзі коротенькі вірші, здебільшого патріотичного змісту. Певно, ми мали цілком однакову психологію, бо наші вірші і по змісту, і по формі настільки були похожими, що їх можна було перемішати і завести книжку з надією, що нікому і в голову не прийде, що в збірнику беруть участь два автори. Потім ми засвітили свічку і прийнялись за драму. У кожного з нас було по 44 драми, переважно з українського та турецького життя. Звичайно, в Туреччині ми зроду не були і навіть турків бачили тільки на картинках, коли бували на ярмарку, але натхнення нам допомагало говорити про те, про що можна говорити, тільки бачачи. Виявилось, що ми належали до одного гурту українських драматургів, які повстали за розкріпачення трупи і зробили цілий рух проти горілки і гопака. До того ж принаймні в останніх десяти наших драмах дієві люде всі умирали за кулісами, хоча з роздертими грудьми ходили по сцені. Демонізм проймав всі наші драми, і їх теж можна було перемішати і звести в один збірник без хиби для кого-небудь, хоча маю зазначити, що у мене Одарка на цілих два акти раніше кинула свою дитину в криницю і зараз же зійшла з ума. Але на драмах ми довго не зупинялись і, прочитавши по 12 драм і по 6 жартів, знову вернулись до віршів, позаяк ми були переважно поетами і писали драми тільки через те, що ніяково якось не писати драми, коли маєш у руці перо, а на столі папір.

Знову по черзі читали вірші і слухали, і чим більше слухали, тим більше виявлялось, що куди простіше говорити про вірші, ніж їх слухати. Через те ми перейшли до загальних розмов, що торкалися струн і так чи інакше розв’язували сучасні питання штуки. 5

Виявилось, що і в загальних питаннях ми надзвичайно сходимось.

На поезію ми дивились так, що вірші повинні писати всі взагалі в ритмі часу, хто знає літери, і коли їх набереться не менш 6 або 8 тисяч, видати збірник.

Говорили і про малярство, але кожен з нас пам’ятав тільки бабу, що розказує казки онукам К. Моховського, і ми щиро жалкували, що збоку не стоять кобзарі, схудлими руками перебираючи струни. На музику дивились як на річ, необхідну для кожного порядного весілля.

Не минули ми й різних модерністичних, символістичних і інших нових напрямків у штуці, але ми довго на їх не спинялись, позаяк цілком ми з ними не були знайомі. Побалакавши на загальні теми, ми знову вернулись до своїх зшитків і знову почали читати свої вірші: Боже мій, які то були чудові речі! Скільки було того щирого патріотизму, любові до рідної неньки, червоних калин, синіх штанів, того милого сонечка, що завжди римується тільки з віконечком!.. Тут були і вареники, і сметана, різнобарвні стрічки, і козаченько на конику грає, і отамани ясновельможні і просто вельможні, і багато інших, і потому занадто знайомі, і все було перемішано в такий вінегрет, який могли виносити тільки щиро українські шлунки і від якого верне не тільки вередливого чужинця, а навіть і нещирого українця і просто українця. Попоївши, ми лягли спочити і прочитали передмови.

На диво, і в передмовах ми сходились надзвичайно. Ніби просячи не читати нас, ми говорили: що писали ці сто тисяч віршів тільки в зайві часи, які уривали від щоденної роботи, і, звичайно, не мали змоги звернути на їх уваги.

І кожен з нас вірив один другому і в думці дивувався, яка ж сила була у нас до того вільного або зайвого часу, щоб встигнути написати таку безліч тисяч віршів.

 

КОЛИ ЗАХОДИЛО СОНЦЕ

 

 

«Пий, на, пий!»

«А чому?! Хай він вип’є!»

«Стане!.. Ще ось півпляшки!»

Вони випили і замовкли. Першим озвався Микита.

«Ну, скажи ти мені. Бога ради, за що він мене не пускає до роботи? Що я, вкрав у кого чи вбив кого-небудь? Тьфу! Усе із-за корови! Подумаєш! Первина, чи що?! Що я, кланяться їй мусив, чи що?! Ну, скажем, коли б я ні з того ні з сього бех її по голові абощо, ну тоді вилай, навіть не пусти в різницю, будь-ласка! Що слід, то слід! А то так... Ні з того ні з сього! Їй-богу, буду скаржитись предсідателеві. Їй-богу! Так і скажу! Пан доктор мене не пуска на роботу! За що? Не можу знати. Я не лаюсь ні з ким, не сварюсь... одним словом. Зверніть увагу і проберіть доктора».

«Годі, покинь! - перебив Дмитро.- Коли б всі були такі, як наш доктор! Е, брат! Таких людей небагато!»

«Що ж!? Я нічого не скажу за його! Мнякий, як віск... Ну, а як розсердиться - бережись! Не впевниш, не впросиш! Як залізо!»

«Не любить він, коли, скажемо, засунеш пучку в око, щоб повалити товар. Не любить. Що правда, то правда. Та я не засував пучки...»

«Бач!»

«Раз ударив! Раз тільки і вдарив! Корова тільна. Як скажена! Довів я її до дверей, а вона назад! Поможи, кажу, Микито. Візьми налигача! Ну, Микита взяв налигача, а я кручу хвоста... Ні з місця. Упала на передні коліна і ні з місця. Бився я бився! Що хоч, то й роби. Крутнув - переламав хвоста. Вона й зовсім лягла. Ну що ти будеш робити! Хоч сядь, та й плач! А тут хазяїн: «Що ти там баришся, треба м’ясо класти на підводу». Іди, кажу, поможи! Тільна корова! - «Може вона отелитись хоче»,- хтось жартує. Зціпив я зуби... Піднімай, кажу, за хвоста. Хтось - Павло чи Семен - підняв зада. Ні з місця! Стоїть на колінах, та й годі. А у мене сорочка прилипла до тіла... Вхопив я дрючка та по нозі. Хрусь! Корова впала, а тут доктор! Як закричить, як зарепетує: «Геть! Геть! Я тебе не пущу в різницю, я на тебе протокола! Я й те, я й се!»

Почав я говорити - куди там! І не слухає! Став просити - й не близько! Плюнув я й пішов... Що вже було з тією коровою - чи довели