Читати книгу - "На гастролях в Микитянах, Нечуй-Левицький"

Ле­онід Се­ме­но­вич ба­сом і вип­рос­тавсь на ввесь зріст.

- По на­шо­му ус­та­ву це не по­ла­гається, хіба тільки в ве­ликі свят­ки в тра­пезі по­ла­гається по одній кра­со­вулі, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич, знов згор­бив­шись та підсо­ло­див­ши го­лос.

- А я ду­маю: дай на­ля­каю оцього неп­ро­ха­но­го наг­ля­да­ча, - за­го­во­рив він вже своїм го­ло­сом. - Та обер­нувсь до вікна, заг­ля­нув та як гу­ко­ну ніби з ди­ва: «Отець Паф­нутій! Он отець намісник іде в кло­буці; ко­ли в кло­буці, то це він, пев­но, хо­де по чер­не­чих келіях». Як стре­пе­неться мій шпи­гун, як шуг­не в двері! - «Ой, гос­по­ди Іісу­се Хрис­те! А в ме­не ж на столі пляш… Бу­ли в гос­тях сусіди ієро­мо­на­хи», - ка­же він з пе­ре­ля­ку. В йо­го, ма­буть, са­ме тоді сто­яли на столі пляш­ки з на­лив­ка­ми, бо він ду­же лю­бе на­лив­ки. Аж тут і справді в сінці при­сур­га­нивсь о. намісник. Лед­ве не­се свою си­ту глад­ку осо­бу.

Леонід Се­ме­но­вич на­ки­нув на го­ло­ву бри­ля, що ле­жав на фор­теп'яні, вер­нувсь в кабінет, вхо­пив сест­ри­ну чор­ну хуст­ку, що висіла на стільці, нап­нув її на бриль, ніби чер­не­чу намітку, вип­рос­тавсь на ввесь зріст, за­дер го­ло­ву, вип­нув че­ре­во, на­пин­дю­чивсь і по­ва­гом увійшов у двері. Кінці хуст­ки ко­ли­ва­лись та мет­ля­лись по обид­ва бо­ки. В йо­го в од­ну мить ніби ви­рос­ло та­ке че­ре­во, не­на­че він підмос­тив під каф­тан діжу з тістом. Сту­пив­ши по­ва­гом кільки сту­пенів, він ко­ли­вавсь на обид­ва бо­ки, ще й при­дер­жу­вав обо­ма ру­ка­ми пу­зо, цей осе­ре­док чер­не­чої ва­ги й вар­тості.

- А ви, от­че Паф­нутію, тут? - гук­нув він низьким ба­сом, ніби го­ло­сом си­то­го й глад­ко­го чер­нецько­го на­чальни­ка.

Постать бу­ла та­ка смішна, та­ка хи­мер­на, що всі ре­го­та­лись, аж сльози вис­ту­пи­ли з очей. Мет­ля­лись кінці хуст­ки, ко­ли­ва­лось і че­ре­во. Уся здо­ро­ва пос­тать не­на­че хи­та­лась на но­гах од ве­ли­кої ва­ги чер­не­чо­го че­ре­ва.

- А ви, Ле­оніде Се­ме­но­ви­чу, на співці? - про­мо­вив він до ме­не з по­ро­га.

- А тут, - ка­жу. - От і доб­ре, що я зострівся з ва­ми. Мої півчі наріка­ють, що їх го­ду­ють пісним бор­щем з ло­бо­дою та з тар­ха­на­ми… А він до ме­не: «Та то во­ни ви­га­ду­ють! В мо­нас­ти­рях спа­са­ються не тар­ха­ни, а ченці та спа­се­ни­ки-про­ча­ни, та лю­де божі. Цьому неп­рав­да», - ка­же він до ме­не та й го­ло­вою затріпав, аж намітка за­ко­ли­ва­лась.

І Ле­онід Се­ме­но­вич по­ка­зав, як намісник затріпав го­ло­вою. Кінці хуст­ки за­теліпа­лись, не­на­че він за­ма­хав здо­ро­вецьки­ми ву­ха­ми. Вий­шло та­ке смішне опу­да­ло, що ма­туш­ка аж по­ко­ти­лась на ка­напі од ре­го­ту. Софія Ле­онівна. по своїй вдачі здерж­ли­ва та по­важ­на, не мог­ла на цей час здер­жаться й за­ре­го­та­лась на всю світли­цю. Діти аж ви­ща­ли од ре­го­ту.

- Он скинь оту намітку, бо вмру од сміху! Цур тобі, пек тобі, як розсмішив ме­не! - го­во­ри­ла сест­ра, аж чер­во­на од ре­го­ту.

- Що це ви ви­га­дуєте на нас? Я, Ле­оніде Се­ме­но­ви­чу, чув це про вас не впер­ше. Це якась пе­ня на нас, та ще й на­да­рем­на, якась на­мо­га, якась при­че­па, хто йо­го зна й за що. Я бу­ду жаліться на вас архієреєві. По­ба­чи­мо, хто виг­рає, а хто прог­рає. Не бу­де Га­ля, то бу­де дру­гая, - гримів Ле­онід Се­ме­но­вич докірли­во ба­сом на всю світли­цю та все тріпав хуст­кою, не­на­че пей­са­ми.

Сестра схо­пи­лась і зня­ла з йо­го ту хуст­ку. В неї од ре­го­ту вис­ту­пи­ли сльози з очей.

- Гляди лиш, щоб тобі та намітка ча­сом не пош­ко­ди­ла, - ска­за­ла сест­ра.

- Ого! не­хай тільки ме­не за­че­пе. Я вти­рав но­са кра­щим од йо­го пся­юхам; ут­ру но­са й йо­му. Не зля­кав­ся я йо­го й не бо­юсь.

- «Не бійсь, та сте­ре­жись», - ка­жуть в при­казці. Він мо­же вам пош­ко­дить, - обізвавсь отець Зіновій.

- Нехай шко­де! не ду­же-то мені зав­го­рить! Не я шу­каю місця, а місце шу­кає ме­не. Я вже чув, що цей на­хаб­ний ка­лу­гер вже підстав­ляє мені під но­ги стільчи­ка, де тільки змо­же. Але я йо­му цього не по­пу­щу й не по­да­рую ніза­що.

По йо­го очах бу­ло вид­но, що він і справді не лю­бе ніко­му по­пус­ка­ти й да­ру­вать. Сест­ра зна­ла, що він ніко­му й ніко­ли не да­ру­вав і че­рез це му­сив час­то мінять служ­бу. Во­на од­ра­зу ущух­ла й за­мовк­ла. За­мовк­ли усі, тільки діти в кут­ку ще ве­ре­ща­ли й пус­ту­ва­ли по­ти, по­ки ма­тері не впи­ни­ли їх і не вип­ро­ва­ди­ли в са­док.

Леонід Се­ме­но­вич сів у крісло, за­па­лив папіро­су й по­чав оповідать і за своїх на­чальників, і за ар­тистів-співаків, і за вся­ких ре­гентів. Він бу­ло як поч­не ці оповідан­ня, то вже не спи­ниться. Оповідан­ня тяг­лись без кінця од­но за дру­гим та все за співи, та за співців. За інші речі та за інших лю­дей він не лю­бив роз­мов­лять. То бу­ла в йо­го ніби якась од­но­бочність вдачі, мо­же, й манія.

- В По­дольсько­му хорі те­пер ре­ген­тує якась ви­мо­че­на в ква­су кис­ли­ця, бо й мор­доч­ка в йо­го, як кис­ли­ця. Це ле­да­що пе­ре­ма­ни­ло в ме­не оце не­дав­но два ба­си. А са­мо ма­ле, дрібне та за­ниділе, нуж­ден­не, мир­ша­ве, але за­вис­не, зле та оп­риш­ку­ва­те! Як справ­ляє хор, то аж стри­бає, не­на­че йо­го хтось припікає в п'яти роз­пе­че­ним залізом. Пи­щить та ве­ре­щить то­неньким го­лос­ком, не­на­че по­ро­ся в ти­ну. Як тільки кот­рий дис­кант не до­но­сить або пе­ре­но­сить або кот­рий альт зарізнить, то він скіць до йо­го та ка­мер­то­ном лусь по лобі! Ска­че на всі бо­ки, як заєць, ще й тріпає ру­ка­ми, не­на­че спо­ло­ха­на кур­ка кри­ла­ми, та так і сип­ле раз у раз навк­ру­ги по­мор­да­си, по­ти­лич­ни­ки та по­ля­па­си.

І Ле­онід Се­ме­но­вич, зви­чай­но мля­вий, зай­ор­зав на кріслі й по­ка­зу­вав, як той ре­гент ки­дається на всі бо­ки та дає по­ля­па­си.

- А от в Пе­тер­бурзько­му хорі, в Ісакія в со­борі, був ре­гент так ре­гент! Ви­со­кий, пос­тав­ний, здо­ро­вий та ти­хий, рівний, по­важ­ний.

Сестра зна­ла, що як він поч­не роз­мо­ву за вся­ких співаків, то не спло­ха спи­ниться. Во­на по­ча­ла позіхать. За нею позіхну­ла Софія Леонівна, а потім і Фле­гонт Пет­ро­вич позіхнув на всю світли­цю після смач­но­го трив­но­го по­жив­ку. А Ле­онід Се­ме­но­вич все тяг своє оповідан­ня рівним од­но­гуч­ним та од­но­манітним ба­сом.

- Так отой ре­гент, от так ре­гент! Цей не со­бач­ка-дзяв­ка­ло, що й сю­ди дзяв-дзяв, і ту­ди дзяв-дзяв! та круть-верть на всі бо­ки, як му­ха в ок­ропі! Цей ре­гент справ­ляє хор по­ва­гом, так дос­то­ту, як я! - ска­зав він з по­чу­ван­ням своєї вар­тості, тро­хи збільше­ної.

- Та годі вже тобі за тих ре­гентів! - аж крик­ну­ла на йо­го сест­ра, бо їй вже ос­то­чортіли ті оповідан­ня. - Го­во­ри за щось інше й цікавіше!

Вона бу­ла нер­во­ва лю­ди­на і вже на­си­лу-си­лу ви­дер­жу­ва­ла ті нецікаві для неї