Читати книгу - "Лихо давнє й сьогочасне, Мирний"

її з доч­кою, як ішла до па­ни­ча.

- А що, одігріли змію біля сво­го сер­ця!- гу­ка­ли перші ней­мовірці.

- Хто ж знав, хто га­дав, що та­ке ка­торж­не за­дасться, та­ке прок­ля­ту­ще за­ро­диться?.. Доч­ки, бач, не по­жаліла, а то ж чу­жих!- ка­за­ли ті, що йня­ли віри.

- Та що ви пле­ще­те про доч­ку?- спи­ня­ли старші лю­ди.- Во­на ж хоч яка там не є, а все ж сест­рою йо­му до­во­диться… Як же то мож­на? Не звір же він бу­де!

- Навіщо ж він узяв її з со­бою? Чо­го та­ка ша­на та дя­ка ма­тері?.. Знаємо ми тих панів! Що їм з жи­ру ро­би­ти?..

Лютували од­ра­дя­ни страх як! Пус­ти­ли про Ма­ри­ну з Ки­ли­ною не­добрі вісті; ка­за­ли, що Ма­ри­на про­да­ла па­ни­чеві свою доч­ку, а са­ма біля німця во­ро­жить.

Та Ма­ри­на то­го не до­чу­ва­ла, до Ма­ри­ни те не до­хо­ди­ло. В теплі та в добрі во­на зга­ду­ва­ла ті лихі го­ди­ни, що їй при­хо­ди­лось пе­ре­жи­ва­ти, і ди­ву­ва­лась, як то во­на їх пе­ре­жи­ла.

- Було та­ке - ні зер­ни­ни, ні со­ло­ми­ни! їсти нічо­го, то­пи­ти нічим. Ко­ли б не па­ничів тік, то досі б з го­ло­ду опух­ли!- хва­ли­ла­ся во­на німцеві й роз­ка­зу­ва­ла, як Ки­ли­на поміж ку­чу­гу­ра­ми по­пе­лу зна­хо­ди­ла не­до­горілі сно­пи й но­си­ла їх ніччю, щоб ніхто не ба­чив, до­до­му.

- Там ще ба­га­то є хліба, як­би ви­мо­ло­ти­ти,- до­да­ла.

- Ну, та й що з то­го? Ку­ди той хліб го­диться?- спи­тав­ся німець.

- Люди б поїли... За од­робіток по­за­би­ра­ли б,- од­ка­за­ла Ма­ри­на.

Німець чо­гось му­гик­нув, а на дру­гий день, на ди­во всій Од­раді, звелів до то­ку ма­ши­ну ко­ти­ти, не­до­гар'я мо­ло­ти­ти.

Йшлося вже до різдва. Люті мо­ро­зи ску­ва­ли зем­лю, прик­ри­ли її снігом гли­бо­ким. По­шесть на лю­дей по­ча­ла сти­ха­ти - чи то хо­лод її за­да­вив, чи всі ті, ко­му суд­же­но бу­ло вмер­ти, пе­ре­мер­ли. Зос­та­лись тілько ті, до ко­го й смерть бо­яла­ся прис­ту­пи­ти; зос­та­ли­ся зад­ля то­го, щоб повіда­ти на­щад­кам, чо­го то чо­ловік не пе­ре­жи­ве та не пе­ре­не­се!.. Хліба, справжнього хліба, вже дав­но не ста­ло. Той хліб, що їли лю­ди, був ви­пе­че­ний з уся­кої вся­чи­ни: там бу­ла й по­ло­ва з ос­тю­ка­ми, і зем­ля з ку­ко­лем та го­рош­ком, і жо­лудів підки­да­ли зад­ля сма­ку. Та­кий хліб тілько за­можніші їли, а бідно­та й то­го не зна­ла; на­до­лу­жу­ва­ла кар­топ­лею, бу­ря­ка­ми, та й те вже бу­ло на сході, і те ма­тері ви­да­ва­ли ви­дав­цем дітям, на­ка­зу­ючи, "не все зра­зу жер­ти". То був справжній го­лод, го­лод­не ли­хо, що при­му­шу­ва­ло про все на світі за­бу­ва­ти, про се­бе од­но­го дба­ти… Од­ра­дя­ни, як ті вов­ки, ти­ня­ли­ся по ву­ли­цях та по го­ро­дах, роз­ри­ва­ли ку­чу­гу­ри снігу, сподіва­ючись знай­ти на смітни­ку який-не­будь за­ва­ля­щий ог­ри­зок; ви­хо­ди­ли за се­ло в чу­жих одніма­ти; ви­го­ни­ли го­лих і го­лод­них дітей ми­лос­тині про­ха­ти; би­ли тих, що нічо­го не при­но­си­ли до­до­му.

Тоді са­ме німець гук­нув по се­лу:

- Хто хо­че хліба до но­во­го вро­жаю по­зи­чи­ти або за од­робіток взя­ти, йди до дво­ру!

Як та га­лич, на­ли­ну­ли од­ра­дя­ни у двір, до ко­мор, з мішка­ми та лан­ту­ха­ми. А там уже Ма­ри­на сто­яла та клю­ча­ми поб­ряз­ку­ва­ла.

- Бачте, добрі лю­ди! Чу­ла я, що ви ме­не кле­не­те та прок­ли­наєте… А за віщо? Що ж мені бу­ло ро­би­ти, ко­ли па­нич не схотів вам землі відда­ти? Чим, ка­же, во­ни бу­дуть пла­ти­ти, ко­ли їм і са­мим їсти нічо­го?.. Хіба не прав­да то? А ви кле­не­те!.. Та сількісь! Я зло­го не пам'ятаю і от вам ще в при­годі ста­ла. Як­би я не вго­во­ри­ла Кар­ла Кар­ло­ви­ча вам хлібом до­по­мог­ти, з го­ло­ду б усі про­па­ли! - стріла во­на од­ра­дян з до­ко­ром.

- Та то лихі наші во­ро­ги ота­ке на нас нак­ле­па­ли!

Щоб ми та вас? Щоб ми та вам?.. Та хай бог бо­ро­нить! - кла­ня­ючись, белько­та­ли од­ра­дя­ни.

Марина, вдяг­не­на в кри­ту сук­ном ко­жу­шан­ку, зап'ята товс­тим шерс­тя­ним плат­ком, у доб­рих юх­то­вих чо­бо­тях, не дос­лу­ха­ла­ся, що їй ка­за­ли лю­ди; во­на, як та дзиґа, кру­ти­ла­ся, на­ка­зу­ва­ла ро­бо­чим, щоб, вигріба­ючи із засіків бо­рош­но, не ду­же мірки ви­вер­шу­ва­ли й на­си­па­ли в підстав­лені людьми мішки та лан­ту­хи. Во­на лічи­ла, скілько ко­му вси­па­но, а німець ту­та ж сидів за не­ве­лич­ким сто­ли­ком та за­пи­су­вав.

Вернулися од­ра­дя­ни до­до­му з пов­ни­ми мішка­ми за пле­чи­ма, раді та ве­селі. Жінки ки­ну­лись до мішків бо­рош­но об­див­ля­тись.

- Чого ж се во­но чор­не? По­по­лам із зем­лею? - пи­та­ли жінки.

- Де там зем­ля? То во­но тро­хи з горілим, бач же й ди­мом при­па­хає… Спа­сибі й за це! - дя­ку­ва­ли чо­ловіки.

Вчинили те бо­рош­но, хліба на­ро­би­ли, спек­ли… То не хліб білий з бо­рош­на, то кізяк чор­ний з по­пе­лу та гарі!.. А про­те, сма­ку­ючи, їли та дя­ку­ва­ли Ма­ри­ну.

- За що ви їй дя­куєте? - пи­та­ли жінки.- Во­но ж тре­ба за те горіле ко­лись доб­рим відда­ва­ти.

- Коли-то бу­де та відда­ча? А во­на те­пер за­по­мог­ла!- од­ка­зу­ва­ли чо­ловіки.

А Ма­ри­на то­го ж та­ки ве­чо­ра, на­ли­ва­ючи чай німцеві, ка­за­ла:

- Бач, як­би не я, то ви б і не до­га­да­ли­ся горіле в діло пус­ти­ти! А те­пер, як літа діжде­мо, на­зад доб­рим вер­не­мо.

- Бо твой му­жик - ду­рак! - од­ка­зав німець, заїда­ючи со­лод­кий чай пух­кою з мас­лом бул­кою.

Через тиж­день після сього нес­подіва­но вер­нув­ся в Од­ра­ду дід Улас. Ста­рий та немічний, він лед­ве во­ло­чив но­ги, об­пи­ра­ючись на дов­гу ґирлиґу. Об­лич­чя в нього бу­ло су­хе, як кістка, жов­те - аж чор­не, бо­ро­да рідка, як мо­ло­ко - біла, одні густі бро­ви чорніли, нас­тов­бур­чив­шись над за­па­ли­ми очи­ма.

- То смерть іде! смерть прий­шла! - гу­ка­ли хлоп'ята, тіка­ючи врозтіч від діда Ула­са, як він ко­ви­ляв че­рез се­ло до своєї ха­ти.

Не ве­се­лим привітом, не теп­лом та радістю стріла Ула­са йо­го ха­та; во­на дих­ну­ла на нього хо­ло­дом пуст­ки; за­би­ти­ми две­ри­ма та чор­ни­ми дірка­ми замість ши­бок при­му­шу­ва­ла йо­го по­вер­та­ти на­зад.

- От ти й знай!- про­мо­вив Улас, пог­ля­нув­ши на ха­ту.- Пус­тує… Та, здається ж, во­на?.. Здається, я не по­ми­лив­ся? Де ж Ма­ри­на діла­ся? Нев­же й її до­ве­ло­ся пе­ре­жи­ти!

Дід Улас поч­ва­лав довіда­ти­ся про Ма­ри­ну до зборні. Там він дізнав­ся, що Ма­ри­на те­пер уго­ру пішла, панією ста­ла. Лю­ди йо­му роз­ка­за­ли все про Ма­ри­ну: і як во­на своїх обійшла, як доч­ки не по­жаліла, як те­пер лю­дей наділяє горілим хлібом.

- На, діду­сю, сам роз­куш­туй, що нам до­во­диться їсти!- ка­за­ли йо­му од­ра­дя­ни, ти­ка­ючи Ула­сові шма­ток хліба, су­хий та чор­ний, як кізяк.

Дід Улас узяв шма­ток хліба, мовч­ки по­ди­вив­ся на нього й схо­вав за па­зу­ху.

Переночувавши в зборні, він на дру­гий день по­ди­бав у двір провіда­ти Ма­ри­ну.

Марина спер­шу не хотіла до йо­го вий­ти, ду­ма­ла - За ми­лос­ти­нею ста­рець прип­лен­тав­ся.

- Одріжте шма­ток хліба та ви­несіть йо­му!- по­ряд­ку­ва­ла Ма­ри­на.

Слуга вер­ну­ла­ся з шмат­ком на­зад