Читати книгу - "Ставка більша за життя. Частина 3, Анджей Збих"

та Моравії. Вона була спритна дівчина. Не бажала знайомитися з випадковим попутником, що тільки б підсилило його обережність, навпаки, робила все, щоб уникнути розмови. Метка дівчина і непогана акторка. Лише за кілька десятків кілометрів до угорського кордону, коли почало зростати в ній нервове напруження, а точніше — як це вже Клосс знає тепер — вона почала удавати, що дуже нервується, де й поділася її байдужість! Вона ніби намагалася зарівняти провалля між ними, що виникло внаслідок тривалої мовчанки. Але тепер Клосс був насторожі. Йдучи до вагона-ресторану, він побачив (цього дівчина не знала) за погано закритою фіранкою одного із сусідніх купе чоловіка, якому не було чого ховати від Клосса своє обличчя, коли б не мав наміру діяти проти нього. Це був сам штандартенфюрер Ресман…

Клосс зрозумів, що може бути. Якщо він погодиться перевезти через кордон кілька пачок із цигарками, то стане її спільником, бо на території Угорщини пані Ковач зізнається, що працює на когось там, а в пачці, перевезеній Клоссом, будуть компрометуючі документи або мікрофільм. Відкритий шлях до шантажу: “Ви повинні мені допомагати, бо інакше…” Присутність Ресмана у щільно завішеному купе і той факт, що Марта подорожує зі зброєю (коли вона вийшла на часинку з купе, Клосс вправно обмацав муфту на поличці й відчув форми дамської “п’ятизарядки”), виключив можливість співпраці Марти Ковач з якоюсь союзницькою розвідкою чи підпільною організацією однієї з окупованих країн. Отже, обережно. Звісно, Клосс міг відмовити Марті Ковач у цій дріб’язковій послузі, руйнуючи увесь майстерно приготовлений план, але, по-перше, йому кортіло переконатися, що він не помиляється, по-друге — він знав, що коли СД справді вирішило ще раз його перевірити, то невдовзі знайде для цього іншу нагоду.

Отже, “він був такий люб’язний”, що взяв од Марти Ковач дві пачки із цигарками. Вибрав ті з них, у яких целофан був приклеєний нерівно, і показав Марті.

— Скажете, яку пачку відкривати, чи в усіх шукатимемо? — спитав він.

Марта не відповіла, Клосс зірвав целофан і, пильно дивлячись їй в очі, вийняв цигарку за цигаркою. Всередині пачки він відчув щось тверде.

— Мікрофільм, — сказав він скоріше ствердно, ніж запитально. — На кого ви працюєте? Попереджаю, що ми ще на території рейху, і я на найближчій станції покличу поліцію… Будете говорити?

Вона невимушено розсміялася.

— Не вдалося, Клосс, — сказала вона. — А я вже сподівалася, що мені пощастить завербувати вас до Інтеллідженс Сервіс, — вона знову засміялася. — Ходімо до штандартенфюрера Ресмана, він чекає на нас… Кумедна ситуація, чи не так?

Клосс удавано здивувався і почав і собі сміятися. Ідучи за нею коридором, він думав, що ситуація справді була б кумедна, якби Марта Ковач, як і він, грала подвійну роль. Але про це він, мабуть, ніколи не довідається.

Коли він зупинився біля балюстради мосту, щоб глянути на каламутні води затоки, то, повернувшись, побачив украй змученого свого переслідувача. Мабуть замислившись, він ішов дуже швидко. До умовленої зустрічі з консулом Гранделем лишалося двадцять хвилин. Клосс вирішив дати шпикові п’ять хвилин на перепочинок.

2

Радник Вітте не з найкращими почуттями піднімався сходами, думаючи, що виклик до шефа не віщує нічого доброго. Коли три місяці тому Грандель — як і сьогодні, щойно вступивши у свої права, — викликав його до себе, то Вітте почув, що міністерство, задля економії валюти, наказало відкликати до Німеччини родини своїх закордонних працівників. Він ледве переконав шефа, щоб той дозволив його дружині й дітям лишитися у Стамбулі принаймні до відпустки. Зрозуміло, Вітте більше не одержував грошей на родину, але добре вже те, що не треба вертатися до бомбардованої країни саме зараз, коли посилилися нальоти союзників, коли тріумф німецької зброї, очевидний для Вітте ще три роки тому, не є вже цілком надійним, а якби Вітте мав сміливість визнати власні сумніви, то повинен був би ствердити, що аніскілечки не вірить у перемогу великої Німеччини, і йому не відомо лише, коли саме настане крах божевільних марень про загарбання світу. Може, Грандель хотів повернутися до тієї розмови, розпочатої ще три місяці тому? Може, йому нагадало про це міністерство? Адже тепер перебування родини Вітте в Стамбулі не коштує рейхові ні шілінга. Отже, економія валюти, можливо, була тільки зачіпкою, а вони, мабуть, хочуть відіслати його дружину й дітей до Німеччини як заложників або вже пронюхали, що комісійна плата за доставку невідкладного вантажу манганової руди була надто висока, навіть для Стамбула, і беручи до уваги стан війни… Важко. Якщо вони й справді захочуть зробити це, він намагатиметься максимально відкласти рішення, а потім, продавши геть усе, що знає, яким-небудь розвідкам, сховається десь подалі від Європи І терпляче дочікуватиметься закінчення війни.

Це рішення, а може й думка про те, що за мить його мірятимуть пильні очі Ельзи фон Тільден, секретарки шефа, байдужої старої діви, до останку відданої нацизмові (“Нема нічого гіршого за нацисток, які лишаються старими дівами”, — звик він говорити своїй дружині, коли був цілком певний, що ніхто його не зможе почути), трохи поправила йому самопочуття, бо, відчинивши двері до консульського секретаріату, Вітте мав веселий вираз обличчя.

— Heil Hitler, Ельзо, — сказав він доброзичливо. — Ви не знаєте, нащо мене викликав старий?

— Він уже п’ять хвилин чекає на вас, — відрубала вона байдуже.

Вітте прочинив оббиті клейонкою двері консульського кабінету. Грандель мовчки показав на крісло навпроти письмового столу і ще якусь хвилю переглядав ранкову пошту. Консул зробив якусь позначку на берегах останнього листа, зняв окуляри, старанно закрутив свій “ватерман” і тільки тоді поглянув на Вітте.

— Ви все зробили у зв’язку з прийомом?

— Так, — охоче відповів Вітте, радий, що розмова йтиме про те, за що він анітрохи не побоювався. — Кухарів і кельнерів, пане консул, замовили, запрошення розіслали. Але… — Він замовк і подививсь у водянисті очі консула. Були в цьому погляді і відданість підлеглого, а також і натяк на своєрідну конфіденційність. — Я побоююсь щодо гостей, — закінчив він думку. — Дзвонив до мене секретар голови міської управи, що голова повинен бути цього дня в Анкарі. Безперечно, прийде жменька наших друзів, представники фірм, з якими ми підтримуємо торговельні стосунки. З офіційного боку прийдуть, мабуть, нижчі чиновники.

— Вас це дивує, Вітте? — Грандель звів брови над короткозорими очима. — Мене — ні. Перша-ліпша зміна на фронті не на нашу користь, і турки відразу посилають на наші прийоми якихось другорядних осіб. Любий раднику, я переконаний, що невдовзі голова міської самоуправи й найзнаменитіші люди благатимуть у нас аудієнції. Досить одного переможного наступу. Адже ви