Читати книгу - "Сяйво"

Співала Біллі Голідей? Чи хтось прозаїчніший, на кшталт Пеґґі Лі50? Яка різниця. То звучало брутально й тужливо, і в тиші її голови так соковито, немов з якогось із отих старомодних музичних автоматів, либонь з «Вурліцера», коли лишилося півгодини до закриття закладу51.

Відпливаючи вдалечінь від притомності, вона загадувалася, у скількох ліжках їй довелося спати з цим чоловіком, що зараз лежить поряд. Вони познайомилися в коледжі і вперше кохалися в його помешканні… це трапилося менш ніж за три місяці після того, як матір вигнала її з дому, наказавши ніколи не повертатися, а якщо їй кудись хочеться, нехай їде до свого батька, оскільки це через неї вони з ним і розлучилися. Це було тисяча дев’ятсот сімдесятого. Так давно? Уже через семестр вони почали жити разом, знайшли собі роботи на літо і винайняли окрему квартиру, коли розпочався останній курс. Тамтешнє ліжко вона пам’ятала найкраще, велике, двоспальне, продавлене посередині. Коли вони кохалися, іржаві пружини рипіли в ритм. Тієї осені вона нарешті спромоглася порвати зі своєю матір’ю. Їй допоміг Джек. «Вона бажає й надалі тебе гризти, – сказав він. – Щоразу, як ти їй телефонуєш, щоразу, як ти приповзаєш до неї, благаючи пробачення, вона має можливість угризати тебе твоїм батьком. Їй це вигідно, Венді, бо таким чином вона може продовжувати прикидатися, ніби у всьому винна ти. Але тобі це не на користь». Того року вони обговорювали це знову і знову, лежачи в ліжку.

(Джек сидить, обв’язавшись навкруг талії простирадлом, сигарета жевріє в нього між пальців, він дивиться їй у вічі – на такий напівгумористичний, напівсердитий манер – і напоумлює її: «Вона наказала тобі ніколи не повертатися додому, так? Ніколи не з’являтися їй на поріг, так? Чому ж тоді вона не кладе слухавку, коли чує тебе? Чому вона тобі тільки й каже, що ти не можеш завітати до неї, якщо з тобою буду я? Бо боїться, що я можу дещо її пригальмувати. Дівчинко, вона бажає продовжувати гнобити тебе безпосередньо. Дурненька ти, якщо все ще дозволяєш їй це робити. Вона тобі наказала ніколи не повертатися, то чому б не зловити її на слові? Вгамуйся». І врешті-решт вона з ним погодилася.)

То була Джекова ідея – розійтися на якийсь час, «осмислити перспективу стосунків», як він це пояснив. Вона злякалася, що він захопився кимось іншим. Пізніше з’ясувалося, що це не так. Навесні вони знову були разом, і він спитав, чи відвідувала вона свого батька. Вона аж скинулася, немов батогом уперіщена.

Звідки ти знаєш?

Тінь знає.

Ти шпигував за мною?

І його неможливий сміх, від якого їй завжди ставало ніяково – ніби їй вісім рочків і він здатен бачити її мотивації краще за неї саму.

Тобі потрібен був час, Венді.

Для чого?

Гадаю… розібратися, за кого з нас тобі хочеться вийти заміж.

Джеку, що це ти таке кажеш.

Вважай, що я роблю тобі пропозицію.

Весілля. Її батько там був, матері не було. Їй відкрилося, що вона може з цим жити, якщо поряд є Джек. Потім з’явився Денні, її чудовий син.

А потім був той найкращий рік і найкраще ліжко. Після народження Денні Джек знайшов для неї роботу: друкувати на машинці для півдюжини професорів мовного факультету – питання для контрольних та іспитів, розклади і плани занять, списки обов’язкової для читання літератури. Врешті-решт один з них довірив їй надрукувати його роман, якого так ніколи й не було опубліковано… на вельми безсоромну й вельми потайну Джекову втіху. Робота була цілком гідною за сорок доларів на тиждень, а в ті два місяці, що вона витратила на друкування того безуспішного роману, заробіток сягнув шістдесяти доларів. Вони придбали свою першу машину, п’ятирічного віку «б’юїк» з дитячим сидінням посередині. Благополучні, сповнені оптимізму молодята. Денні спонукав до встановлення перемир’я між нею та її матір’ю, перемир’я, що завжди залишалось напруженим й ніколи радісним, проте було перемир’ям. Якщо вона їхала з Денні в той дім, то без Джека. І ніколи не розповідала Джеку, що матір завжди переповиває Денні, насуплена, незгодна з її методом, і завжди викривально вміє помітити перші ознаки висипки в дитини на дупці чи в промежині. Її матір ніколи нічого не казала прямо, але сенс поза тим доходив: ціною, яку Венді почала (і, певно, завжди буде) сплачувати за перемир’я, було відчуття того, що вона неадекватна матір. То був спосіб її матері тримати знаряддя тортур під рукою.

Дні Венді проводила вдома, господарювала, годувала Денні з пляшечки у залитій сонцем кухні їхньої чотирикімнатної квартири на другому поверсі, крутила платівки на старому портативному стереопрогравачі, якого мала ще відтоді, як була старшокласницею. Джек повертався додому о третій (або й о другій, якщо вважав, що може відмінити останній урок) і, поки Денні собі спав, вів її до їхньої спальні, де всі її страхи щодо власної неадекватності забувалися.

Вечорами, поки вона друкувала, він писав своє і займався шкільними завданнями. У ті часи вона іноді, вийшовши зі спальні, де стояла машинка, бачила, що вони обоє поснули на дивані – Джек у самих лиш трусах, а Денні, з великим пальцем у роті, зручно розпластавшись на грудях її чоловіка. Вона перекладала Денні до його ліжечка, потім читала те, що Джек устиг написати того вечора, а вже тоді спонукувала його, сонного, перейти до ліжка.

Найкраще ліжко, найкращий рік.

«Сонце осяє й моє подвір’я колись-то…»

У ті часи Джек був іще доволі поміркованим у випивці. Суботніми вечорами навідувалася купка його приятелів-студентів і за ящиком пива велися дискусії, в яких вона рідко брала участь, бо її тереном була соціологія, а його – мова й література: полеміка навколо щоденників Пепіса, чи є вони красним письменством, а чи історичною літературою; дебати про поезію Чарлза Олсона; іноді читання незавершених власних творів52. Та ще інших сотня тем. Ні, тисяча. Вона не відчувала великої потреби брати в цьому участь, їй вистачало просто сидіти у своєму кріслі-гойдалці поряд з Джеком, котрий, схрестивши ноги, сидів на підлозі, тримаючи пиво в одній руці, а іншою потискуючи їй литку або обкільцьовуючи щиколотку.

Суперництво у Нью-Гемпширському університеті було лютим, а Джек мав іще й додатковий тягар зі своїм літераторством. Щовечора він покладав на це щонайменше годину. Таким був його нормальний робочий режим. А ті суботні посиденьки були необхідною терапією. Вони давали вихід з нього чомусь такому,