Читати книгу - "Зникнення Стефані Мейлер, Жоель Дікер"

ви про це думаєте, пане капітане? — запитав він.

— Гадаю, хтось очікував Стефані. У неї була зустріч. Особа, з якою вона мала зустрітися, стежила за нею, сидячи у глибині зали в ресторані, а потім зателефонувала з телефонної будки й призначила зустріч на пляжі. Стефані занепокоїлася: вона гадала, що зустріч відбудеться у громадському місці, а виявилося, що треба їхати на пляж, де о цій порі було порожньо. Зателефонувала Шонові, та він не відповів. Урешті вона вирішила припаркуватися коло лісової стежини. Може, щоб було куди втекти? Може, щоб простежити за тим таємничим чоловіком, що призначив їй зустріч? Принаймні вона замкнула авто на ключ. Спустилася до майданчика і сіла до автомобіля того співрозмовника. Куди він її повіз? Бог його знає.

Запало похмуре мовчання. Потім шеф Ґуллівер, наче допіру усвідомивши масштаб події, пробурмотів:

— Отак і зникла Стефані Мейлер.

Дерек Скотт

Того вечора 30 липня 1994 року в Орфеї до місця злочину найперші прибули колеги з кримінальної бригади, а також наш начальник, майор МакКенна. Розпитавши про ситуацію, він відвів мене набік і запитав:

— Дереку, це ти перший прибув сюди?

— Так, пане майоре, — відказав я. — Ми вже з годину тут із Джессом. Як найстарший за званням, я дещо вирішив самохіть, зокрема, напнути загороду.

— Ти добре зробив. І, мені здається, як слід опанував ситуацію. Ти почуваєшся здатним розслідувати цю справу?

— Так, пане майоре. Сприйняв би це за честь.

Я відчув, що МакКенна завагався.

— Це буде перша твоя велика справа, — сказав він. — А Джесс іще недосвідчений інспектор.

— У Розенберґа чудовий нюх, — запевнив я. — Довірте нам цю справу, пане майоре. Ми вас не розчаруємо.

Подумавши, майор таки погодився.

— Дам я вам шанс, Скотте. Я люблю вас: і тебе, й Джесса. Та не підведіть мене. Бо як ваші колеги дізнаються, що я довірив вам справу такого масштабу, то почнуться балачки. А їм усього лише треба було вчасно сюди нагодитися! Де вони, от скажіть, у дідька? Гуляють собі? Кляті вилупки!

Майор гукнув Джесса і голосно заявив, щоб усі почули:

— Скотте і Розенберґу, ви беретеся до цієї справи.

Ми з Джессом вирішили працювати так, щоб майор не шкодував про своє рішення. Всю ніч пробули ми в Орфеї, збираючи перші докази в цій справі. Була майже сьома ранку, коли я завіз Джесса додому, в Квінс. Він запропонував мені зайти випити кави, я погодився. Ми втомилися, та були занадто збуджені, щоб спати. Поки Джесс готував каву, я сів за столом у кухні й почав робити нотатки.

— Хто так ненавидів міського голову, щоб убити його разом із дружиною й сином? — запитав я голосно, записуючи ту фразу на аркуші, який він приліпив на холодильнику.

— Треба опитати його рідню, — сказав Джесс.

— Що робили вони увечері вдома, коли була прем’єра театрального фестивалю? Адже всі мали бути у Великому театрі. І ці валізи з речами, які знайшли у багажнику автомобіля. Гадаю, вони збиралися кудись їхати.

— Може, тікали? Але чому?

— Оце, Джессе, ми і повинні з’ясувати, — сказав я.

Я приліпив другий аркуш, і Джесс написав на ньому:

— Чи були вороги в міського голови?

Наша балачка розбудила Наташу, і вона зазирнула до кухні, обличчя мала заспане.

— Що там сталося учора ввечері? — спитала вона, пригортаючись до Джесса.

— Бійня, — відказав я.

— Бійня на фестивалі театрального мистецтва? — прочитала Наташа на дверях холодильника, перш ніж відчинити їх. — Непогана назва для поліційної п’єси.

— Оце, мабуть, вона і є, — сказав Джесс.

Наташа дістала молоко, яйця, борошно і поклала все те на столі, щоб приготувати оладки і зварити каву. Потім глянула на записи і запитала:

— І які ж у вас перші версії?

Джесс Розенберґ

Неділя, 29 червня 2014 року

За двадцять сім днів до прем’єри

Пошуки Стефані виявилися даремними. На це мобілізували майже всі наявні сили, та все було марно. Поліційні підрозділи й добровільні помічники прочесали все графство. Залучили команди з пошуковими псами, водолазів і навіть один вертоліт.

Люди чіпляли оголошення в супермаркетах і ходили по крамницях й автозаправках, сподіваючись, що хтось, клієнт чи службовець, бачив її там. Батьки Стефані дали оголошення в пресі й на місцевому телебаченні, умістивши фото своєї доньки і прохаючи всіх, хто бачили її, негайно зв’язатися з ними.

Усі хотіли вкласти свою частку: «Кодяк-гриль» частував напоями кожного, хто брав участь у пошуках, один із найрозкішніших місцевих готелів, «Озерний», надав приміщення в розпорядження поліції, яка використовувала його для збору добровольців, охочих долучитися, звідти їх відправляли в зону пошуків.

Ми з Анною сиділи в кабінеті у поліційному комісаріаті в Орфеї й провадили слідство. Мандрівка Стефані до Лос-Анджелеса залишалася для нас суцільною загадкою. Після повернення з Каліфорнії вона раптом зблизилася з Шоном О’Доннеллом і намагалася дістатися до поліційних архівів. Що хотіла вона там знайти? Ми зв’язалися з готелем, де вона зупинялася, та це нам нітрохи не допомогло. Зате, попрацювавши з її регулярними мандрівками до Нью-Йорка, про які свідчила платіжна картка, ми виявили, що їй не раз виписували штрафи за паркування в неналежному місці або ж за перевищення паркувального часу, а якось навіть забрали її авто на штрафний майданчик, причому відбувалося все це на тій самій вулиці. Анна знайшла перелік закладів, що були там: ресторани, офіси лікарів, адвокатів, хіропрактиків, пральня... та була тут і редакція «Нью-Йоркського літературного огляду».

— Як це може бути? — запитав я. — Мати Стефані казала, що її звільнили з того видання у вересні, тож через це вона і приїхала до Орфеї. Чому ж тоді вона й далі туди вчащала? У цьому нема ніякого сенсу.

— Принаймні, — сказала Анна, — дати сплати дорожнього мита збігаються з отриманими штрафами. І я помітила, що місця, де її штрафували, були розташовані у безпосередній близькості від входу до будинку, де міститься редакція «Огляду». Зателефонуймо головному редакторові видання, нехай він це пояснить, — запропонувала вона, знімаючи слухавку.

Та не встигла вона набрати номер, як у двері кабінету постукали. То був співробітник експертної бригади з поліції штату.

— Я приніс вам звіт про те, що ми знайшли в помешканні й в автомобілі Стефані Мейлер, — сказав він, махаючи грубим конвертом. — Гадаю, це вас зацікавить.

Він сів на край