Читати книгу - "Як зупинити час"

створені. Крім того, блакитний спектр погано впливає на добові ритми.

— Саме так, добові ритми. То я краще піду спати.

— Це дещо невдячно, як гадаєш? — зауважує він після миті тиші.

— Що саме?

— Твоє ставлення.

Я кладу монетку в пакетик та закриваю застібку.

— Ставлення тут ні до чого. Взагалі ніякого ставлення немає.

— Я останнім часом багато думав.

— Про що?

— Про початок.

— Початок чого?

— Нас. Про ті часи, коли я почув про доктора. Коли відправив телеграму Аґнес. Коли вона по тебе приїхала. Коли ми вперше зустрілися. 1891 рік. Чайковський. Гарлем[41]. Хот-доги. Шампанське. Регтайм[42]. Усе це. Я перетворив кожен твій день на день народження. І я досі це роблю. Міг би робити, якби тобі не кортіло жити найбільш нудним життям, яке тільки можна уявити. І якби ти нарешті поборов своє маніакальне прагнення відшукати Маріон.

— Вона моя дочка.

— Це я розумію. Але ти тільки-но подивись, які життя в тебе були. Які життя я тобі дав…

Я на кухні — поставив телефон на режим гучномовця та наливаю собі келих води. Тепер п’ю воду великими ковтками. У голові думки про маму, що під водою випускає останнє повітря. Гендріх продовжує говорити, а я повертаюся до кімнати та відкриваю ноутбук.

— Я, можна сказати, твоя фея-хрещена, чи не так? Ти був простою Попелюшкою — робив підкови для коней, якщо я не помиляюся? А зараз поглянь-но на себе! Ти можеш мати хоч карету, хоч кришталеві черевички — що схочеш.

Я заходжу на Фейсбук: нещодавно створив собі сторінку, бо зараз вкрай підозріло, якщо у тебе її немає. Гендріх теж підтримав цю ідею — у нього самого, тобто у пластичного хірурга на пенсії, якого він наразі вдавав, теж була своя сторінка. Звісно ж, інформація у наших профілях — цілковита брехня. Крім того, на Фейсбуці навіть не передбачена можливість вказати 1581-й як рік народження.

— Ти мене чуєш?

— Так-так, Гендріху, чую. Ти моя фея-хрещена.

— Я ж хвилююся за тебе. Правда. Томе, ще тієї миті, як ти вперше з’явився, я побачив щось у твоїх очах. Якусь жагу.

— Жагу? — втомлено розсміявся я.

І тут я помічаю. Запит у друзі. Від неї. Від Камілли Герен. Я приймаю його, і під теревеньки Гендріха проглядаю її стіну.

Вона пише то англійською, то французькою, і використовує багато смайликів. Постить цитати Маї Енджелоу[43], Франсуази Саган[44], Мішель Обами, Джона Кеннеді та Мішеля Фуко[45]. У Франції у неї є друг, який збирає гроші на лікування людей, що страждають на хворобу Альцгеймера, — вона розмістила посилання на сторінку збирання грошей. Ще вона написала кілька невеличких віршів. Я читаю один — «Хмарочоси». А потім інший — «Ліс». Мені подобається. А потім, майже рефлекторно, клацаю на вкладку з фотографіями. Хочеться дізнатися про неї більше, зрозуміти, звідки вона може мене знати. Можливо, вона альба і ми зустрічалися колись дуже давно. Але ні, бо я бачу її фотографії за 2008 рік, і на них вона виглядає значно молодшою. На них їй років двадцять. Іноді на фото з нею чоловік — Ерік Вінсент. Нестерпно гарний чоловік. Ось фото, на якому він плаває у річці. А ось на ньому жилет бігуна з номером. Він відмічений на усіх фото. І він є майже на всіх її фото профілю аж до 2011 року. А потім у неї немає жодних фото, аж до 2014. Цікаво, що ж сталося з Еріком? Я знов відкриваю той вірш, «Ліс» — тепер очевидно, що він присвячений йому. А його сторінки на сайті більше немає.

Здається, тут не тільки у мене є таємниці.

— Томе, тобі не можна кидати якір. Ти ж пам’ятаєш про перше правило? Пам’ятаєш, у Дакоті я сказав тобі про перше правило?

Ось одне фото за 2015-й: Камілла сумно дивиться убік. Вона сидить у вуличному кафе десь у Парижі. На столику стоїть келих червоного вина. Це перше фото, на якому вона в окулярах. Тут на ній яскраво-червоний кардиган, у який вона щільно загорнулася. Мабуть, вечір видався прохолоднішим, ніж вона очікувала. На губах у неї нещира посмішка.

— Перше правило, — втомлено відповідаю я, — не закохуватися.

— Саме так, Томе. Не закохуватися. Це найдурніша помилка.

— Слухай, не хочу поводитися неввічливо, але чого ти телефонуєш? Я тут намагаюся вжитися у свою роль, і ти не надто допомагаєш.

— Роль поденьки?

Я чую у слухавці зітхання. Потім він відкашлюється та відповідає:

— Колись у мене був знайомий. Поденька. Канатоходець. Його звали Кедр, як дерево. Дивне ім’я — і людина дивна. Він працював на ярмарку на Коні-Айленд[46]. Вправний був канатоходець. А знаєш, у чому різниця між вправним канатоходцем та невправним?

— Ні.

— Вправний живий.

Він сміється з власного жарту, а потім продовжує:

— Так ось, він розказав мені свій секрет — як ходити по канату. Зазвичай усі кажуть, що треба розслабитися та забути про висоту. А він каже — навпаки. Головне — ніколи не розслаблятися. Ніколи не вважати, що ти професіонал. І ніколи не забувати про висоту. Розумієш, до чого я? Томе, ти не можеш бути поденькою. Ти не можеш просто розслабитися, бо висота надто велика.

Я беру телефон та йду в туалет. Намагаюся дзюркотіти тихенько, щоб він не чув.

— Не забувати про висоту. Зрозуміло. Але я й досі не розумію, чого саме ти телефонуєш.

Я дивлюся у дзеркало та раптом дещо помічаю. Дещо чудове просто у мене над лівим вухом. Сива волосинка! Уже друга! Першу я знайшов у 1979-му. Десь у 2100-му їх уже стане стільки, що помічатимуть інші люди. Я дуже рідко зауважую якісь зміни у своїй зовнішності, і щоразу мене це страшенно тішить. Роздивившись волосинку, я змиваю та виходжу. Відчуття простої смертної радості не відпускає.

— Телефоную, коли хочу. А ти маєш відповідати, бо інакше я хвилюватимуся. А ти знаєш, що мене краще не хвилювати, бо я починаю діяти. Не забувай своє місце, Томе. Не забувай, як тобі допомогла наша організація. Так, ми б хотіли знайти твою дочку. Але і ти не забувай. Не забувай, що у 1891-му ти був самотній та загублений, ти не знав свободи. У тебе не було вибору. Ти був просто вбитий горем чоловік, який і сам не знав, хто він. А я дав тобі мапу та допоміг відшукати себе.

Я і досі себе не відшукав. Але я цього не кажу. Ба навіть більше — я навіть не наблизився до того,