Читати книгу - "Магія крізь час, Мiла Морес"

- Правда? І що ти думав? - Цього разу байдуже вимовити не вийшло, але я старанно намагалася.

- Що не зустрічав таких гарних жінок, як ти.

Я трохи повернула голову вбік, обдарувавши його коротким поглядом, і швидко перевела вперед, як і до того. Голову тримаю високо, підборіддя неприродно задираю. Мені не вперше приймати подібні компліменти, нічого дивного, але з цих вуст все прозвучало особливо ніжно, багатогранно, наче в одній фразі всі прохання світу про прощення за минулі роки розлуки. Саме цього я і чекаю, що він стане на коліна і благатиме про прощення і благатиме дозволити бути зі мною.

Зарозуміло, так. Але він мені винен! Не думає ж, що я так просто здамся і стрибну йому до рук?

- Судячи з твоєї мовчанки, ти звикла до таких компліментів. Я тебе не здивував, - знову смішок. Чоловік із гумором – це добре.

- Тобі видніше, ти напевно багато побачив на своєму трьохсотлітньому шляху, - я вже кручу пасмо волосся на палець, як закохана дурочка.

- Трьохсотрічному? - Сміється, а по моїй шкірі біжать мурашки. Навіть птахи відповіли йому дзвінким співом. – Не настільки я старий.

Дивлюсь запитливо, чекаючи продовження, точніше конкретики, наскільки ж, але він не відповідає моєму погляду, відводить очі зі складочками навколо них. Борода заважає оцінити його вік, але припускаю, що за мірками людей йому близько тридцяти п'яти, а ось із визначенням віку мага все складніше.

- То скільки тобі? – я не витримала потайливої мовчанки, ставлю пряме запитання.

- Сто п'ять.

- О-о-о, - мимоволі простягла, - ну-у… не найстаріший із моїх знайомих.

- Тобі, значить, шістдесят?

- Чому? Ні. Мені сімдесят п'ять, - спохмурніла, намагаючись зрозуміти, де він взяв таку інформацію, може намагався вгадувати?

- Ти вчора сказала, що чекала на призначеного шістдесят років.

- Так. Але я ж не від народження на нього чекала, - я сказала «на нього» з дивною інтонацією, вийшло трохи зверхньо, - у п’ятнадцять я дізналася, що для кожного мага існує ідеальна половинка. Я перечитала всі легенди, розпитала всіх родичів та знайомих, зібрала всі книжкові оповідання та склала свій план на особисте життя.

- І що було у твоєму плані?

Я замовкла. Не впевнена, що цій людині варто відкривати свою душу. Згадала ще ранкову розмову за сніданком, коли Калеан сказав, щоб я не давала Дженарду нічого такого, чого він міг би захотіти, доки не буду впевнена, що йому можна довіряти.

- Я вірила, що мій призначений мене знайде у п’ятнадцять і чекатиме, поки я стану повнолітньою. Мені навіть здавалося, що він уже поряд і я щоразу вдивлялася в очі чоловіків, намагаючись зрозуміти, вони просто добрі до мене або дбають, як про свою призначену. На кожен свій день народження я була впевнена, що цього року він точно мене знайде, ось-ось постукає у двері, принесе мені розкішний букет червоних троянд, стане на одне коліно і зізнається в коханні, пообіцявши бути завжди поруч.

Мене понесло, самій стало сумно від цієї розповіді. Сумно та смішно. І це я ще не дійшла до деталей. Деякі з них можуть бути куди сумнішими, навіть шокуючими, тому що з кожним роком моє очікування ставало дедалі нестерпнішим.

Дженард мовчить, просто крокує поряд. Ми вже зайшли в саму глибину лісу, де мені раніше не доводилося бувати, але він ступає так, ніби гуляв тут неодноразово, веде мене за собою, а стежка все звужується, переходячи у вузьку дорогу для одного. Іде попереду, де треба, притримує гілки, щоб вони не хльостали мене, але від коментарів утримується. Мені залишається лише здогадуватися, яке враження на нього справило моє сумне оповідання.

- Ти казав, що давно не зустрічав інших магів. Чому? Хіба для нас можуть бути кордони, якщо можна переміститися в будь-яку країну?

- Я не люблю суспільство, віддаю перевагу тиші та самоті.

- І ти не перебуваєш у жодній групі магів? Чим ти взагалі займаєшся?

- Я не підкоряюся законам магічної спільноти, – звучить твердо, але викликає багато запитань. - Я пішов із групи і більше не збираюся повертатися.

- Ти ж світлий маг? – страшно ставити це запитання, але я мушу.

- Формально так.

- Чому лише формально?

- По крові я - світлий маг, але я ж сказав, що не перебуваю в жодному співтоваристві.

Не встигла я поставити закономірне питання, чому, він змінив тему розмови, звернувши мою увагу на природу. Навколо справді красиво, як у казці, але мене це зараз цікавить найменше. Брати наказали вивідати в нього все, що тільки можна, ніби я сама не так цікавлюсь. Це ж найважливіша людина, яка зустрілася мені в житті! Окрім родичів, звісно. І говорити з ним про природу?

- І в магічному пабі не був? – починаю запитання зі свого давно заготовленого списку, намагаючись довідатися, де наші шляхи могли б перетнутися.

- А такий існує? - щиро зводить брови.

- Так, "Нотрил-паб", ми створили його з братами, щоб там зустрічалися призначені. Чутки рознеслися дуже швидко, ми зібрали магів із різних країн в одному місці. Тепер відбою немає від відвідувачів. Клубну картку може отримати будь-хто, якщо є здібності. Ми ретельно це перевіряємо, щоб немаги до закладу не потрапляли.