Читати книгу - "Зрада. Втекти чи залишитися, Ірина Романовська"

Розділ 9.

Кароліна.

 

 

Назар з'являється вдома близько дев'ятої вечора. Заходить у вітальню, розв'язує краватку та разом із піджаком залишає її на підлокітнику крісла. Вигляд у нього досить виснажений: очі червоні, волосся скуйовджене, на лобі та між бровами застигли глибокі зморшки.

З приглушеним стогоном Горський падає на диван. Підповзає ближче та кладе голову мені на коліна. Застигаю на місці у суперечливих почуттях.

— Що дивишся? — Чоловічий голос буквально просякнутий втомою.

Повертаю погляд до телевізора, підтискаю губи. Новинний блок добігає кінця, незабаром розпочнеться чергова серія якогось незнайомого мені вітчизняного детективного серіалу.

За останні пару годин я перебрала безліч причин, через які чоловік не зміг знайти пів хвилини, аби зателефонувати мені протягом дня. Намагалася відганяти непрохані думки, але картинки озброєних грабіжників, кривавої ДТП, гострий напад апендициту та карета швидкої допомоги, а також цегла, що падає чоловіку на голову, ніяк не хотіли зникнути. Тільки в такому разі я готова пробачити Горському різку зміну дбайливої поведінки.

Одну руку чоловік проштовхує між диванною подушкою та моєю напруженою спиною, другою ковзає вздовж моєї гомілки.

— Я дзвонила, — намагаюся тримати голос рівним, але він все одно ламається, — але ти скинув виклик.

— Дідько! Вибач, Веснянко. Я перепрацював.

Сухими губами Назар торкається шкіри на моїй нозі. Залишає кілька легких поцілунків на стегні. Нотки каяття, які чую в голосі чоловіка, діють як антидот проти мого остовпіння.

— Надміру важкий день видався?

Зариваюсь пальцями у жорстке волосся Горського, без особливого тиску неквапливими рухами масажую шкіру його голови. Злегка дряпаю нігтями потилицю, чіпляючи чутливу ділянку за вухом.

— Хакерам вдалося вкрасти частину даних, перш ніж ми перекрили їм кисень. — Задоволене мукання виривається із грудей чоловіка.

— Звучить якось не дуже.

Разом з Горським дивимося на кадри з серіальної заставки, які динамічно скачуть один за одним. Атмосферний саундтрек детектива, акорди якого змушують шкіру вкритися сиротами, надає особливого антуражу словам чоловіка.

— Як тільки IT-відділ обчислить чиї конкретно дані поцупили, стане зрозумілим розмір збитків, які ми зазнали. А якщо про цей напад стане відомо пресі, то акції компанії впадуть як мінімум на пару пунктів. — Гаряча рука Назара ковзає по моїм колінам. — Гаразд. Не бентежся. Як пройшов твій день?

— Нормально, — тисну байдуже плечима, — забула я, що таке проводити стільки часу поспіль на високих підборах не присідаючи ні на хвильку.

Горський ловить моє зап'ястя, треться щокою об внутрішній бік долоні, торкається її губами. Потім сідає в пів оберту та просить покласти ноги до нього на коліна.

Тепер моя черга стогнати від задоволення. Назар зі знанням справи розтирає мої стопи, ковзає пальцями вздовж напружених м'язів, не чіпаючи травмованих ділянок шкіри.

Забуваю про якийсь там серіал, повністю зосередивши увагу на вправних рухах чоловічих пальців. Кілька разів мимоволі смикаю ногою, коли торкання стають дуже лоскотними.

— Ілля не сильно докучав тобі? — Назар підіймає голову та зустрічається з моїм здивованим поглядом.

— А він мав? Ми не бачилися з твоїм братом сьогодні.

— От трепло! — цокнувши несхвально язиком, хитає головою Горський. — Божився ж мені, що обов'язково забере тебе зі студії.

— По-перше, перестань казати Іллі, що робити. Йому давно не п'ятнадцять років. Те, що він на сім років молодший за тебе, ще не означає, що він довіку повинен виконувати твої прохання. По-друге, мені не потрібна нянька. Я в порядку.

— Мені спокійніше, коли я знаю, де ти й з ким.

Гірка усмішка торкається моїх губ. Я теж хотіла б знати, де ти та з ким проводиш час поза домом, Назаре. Тягнуся до чашки з давно застиглим чаєм, роблю маленький ковток.

— Як пройшла зустріч із Баженовою?

Не зводжу очей з Горського. Спостерігаю за його мімікою, стежу за поглядом. Ловлю кожен рух тіла, запам'ятовую кожне зітхання.

Кинувши на спинку дивана довгий валик, Назар відхиляє голову. Впирається п'ятою в край журнального столика. Тягне носом повітря перш ніж відповісти на моє запитання.

— Не зовсім так, як я очікував. — Схрестивши руки на грудях, чоловік уважно стежить за рекламою дитячого харчування, що крутять у перерві між серією. — Вона відмовляється привезти малого та зробити тест ДНК, доки я не переведу на її рахунок певний аванс.

— От гадюка! — голосно скрикую я. Стискаю пальці в кулаки від обурення. — І де тільки мозок у цієї жінки? Це ж справжнє здирництво! Не смій давати їй жодної копійки, Назаре. Краще напиши на неї заяву в поліцію, хай вони запроторять її за ґрати.

— А хлопчину куди?

— Вочевидь не до нас в хату! — схоплююся з дивана та починаю ходити по кімнаті. Зриваюся на крик: — Назаре, він не твій син, отже, й не тобі про нього піклуватися.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍