Читати книгу - "Потраплянка на заміну, Літа Най"

«Виходить бабій, – зробила свої висновки я. – Ну що ж, це не смертельно».

Показавши всю територію палацу, Карсі залишила мене одну. Я зручно вмостилася на лаві біля великого куща квітів, аналогів яким я не змогла знайти в нашому світі. Пахли вони просто дивовижно, і мені просто хотілося розслабитися і годинами вдихати цей аромат.

– Ви замерзнете, – на мої плечі лягла м'яка тканина пледа, але від несподіванки я здригнулася. – Вибачте, не хотів налякати, – Таміорн обійшов лавку і сів біля мене. – Я помітив, що ви сидите тут наодинці й вирішив підійти. Не хочу, щоб ви нудьгували.

– Ви хороший друг, – глянула на нього я. – Не кожна людина погодиться прихистити й опікуватися чужою нареченою, а тим паче розважати її.

Я спробувала натякнути на мій статус, але чоловік чи то не зрозумів, чи то проігнорував це.

– Повірте, це повністю моя ініціатива, – посміхнувся він своєю звичною звабливою усмішкою. – Тож можливо є щось, що б ви хотіли зробити? Я постараюся втілити всі ваші бажання.

– А ви знаєте, – різко підняла голову я, відкинувши довге волосся, – є дещо, що мене цікавить. Дакоми. Учора я вперше побачила цих істот, і хотілося б ближче з ними познайомитися.

– Так, це дійсно приголомшливі створіння, але, на жаль, я їх не тримаю. Дакоми дуже віддані істоти і тому слухаються тільки свого господаря. Для цього їх потрібно приручити, а це в мене не дуже виходить.

– Що, з жінками простіше? – глузливо запитала я.

– Бачу, моя слава біжить попереду мене, – награно зітхнув Таміорн. – Але знаєте, у цій історії мені відведена роль дикого звіра, якого приручити зможе тільки особлива дівчина.

Я закотила очі, голосно фиркнувши, але водночас мимоволі мої губи розтягнулися в усмішці.

– Дакомів у мене немає, – повторив Таміорн після недовгої паузи. – Але є дещо, що може вам сподобатися. Ходімо.

Чоловік піднявся на ноги й простягнув мені руку. Я з підозрою глянула на нього, але все ж вклала свою долоню в його. Ми пройшли вузькими стежками до невеликого флігеля, але не зайшли всередину, а обійшли його по колу. Перед черговим поворотом Таміорн зупинився і пошепки промовив:

– Далі потрібно поводитися тихо, інакше можемо їх налякати.

Я здивовано і навіть трохи злякано витріщилася на еміра. Він підбадьорливо всміхнувся і м'яко підштовхнув, щоб я першою зайшла за ріг. Я глибоко вдихнула, не знаючи до чого готуватися, і зробила крок уперед.

Коли я побачила, що ж ховалося за ангаром, я в захваті почала обходити невеличкі загони, огороджені низенькими дерев'яними парканчиками, всередині яких гралися кролики. Маленькі пухнасті істоти радісно стрибали і впиралися носиками в загородження, намагаючись підійти до мене ближче. Що примітно, кольорова гама звіряток разюче відрізнялася від їхніх родичів земного виду. Тут були і білі, і рожеві, і червоні, і фіолетові, і жовті, і навіть сині кролики. Вони явно декоративні, бо менші й пухнастіші за стандартних кролів. Я побачила, як білосніжний вухастик із кругленьким рожевим хвостиком намагався підібратися ближче до парканчика, але там уже скупчився цілий натовп. Тож йому нічого не залишалося, як стрибати на місці, намагаючись привернути до себе увагу. Дивлячись на цю зворушливу картину, я голосно розсміялася.

Позаду мене почулися кроки. Таміорн підійшов до дерев'яних кілочків, що відокремлювали різні породи кроликів і, просто переступивши їх, опинився всередині загону і дуже обережно підняв того найактивнішого стрибуна.

– Ви можете погладити, – запропонував чоловік, простягаючи звірятка до мене. – Не бійтеся, вони не кусаються.

– Погладити? – перепитала я. – Ви жартуєте?

Ігноруючи здивований вираз обличчя Таміорна, я так само переступила через огорожу і прямо в розкішній сукні сіла на траву. Тієї ж миті опинилася в м'якій хмаринці пухнастих кроликів, які так і норовили застрибнути мені на голову. Деяким досить спритним це навіть вдавалося, тому моє волосся дуже швидко перетворилося на гніздо, але мене це абсолютно не хвилювало. Я продовжувала безтурботно сміятися і гладити всіх звірят, що потрапили під руку.

У якийсь момент я підняла голову і побачила просто приголомшене обличчя еміра. Від цього видовища я ще голосніше розсміялася.

– Я вас шокувала, пане Ерайн? – глузливо запитала я.

– Швидше здивували, міледі, – відповів він. Хоч його усмішка й була злегка здивованою, в очах чоловіка з'явився блиск.

– Скажіть, Таміорне, що спонукало вас завести кроликів?

– Спочатку планувалося розводити кролів для їжі, – почав емір, нахиливши голову набік. – Але скажу вам по секрету, щойно в моєму домі з'явилися ці істоти – я не з'їв жодного кролика.

– Це так мило, – протягнула я. – Розповідайте цю історію частіше. Упевнена, дівчатам таке сподобається.

– А вам?

– Мені? – не зрозуміла я.

– Не звертайте уваги, мені захотілося справити на вас враження, – жартівливим тоном вимовив Таміорн, але це чомусь не здавалося жартом.