Читати книгу - "Порожнє небо, Радек Рак"

Дали вони дві години. Дві години, ані хвилиною більше. Надто мало, аби зібрати бодай необхідне. Посеред села, над річкою, вже чекали вози. Ці вози мали відвезти русняків у долини, звідти ж міліцейськими машинами — на потяг, а потягом — хтозна, може, й до самого пекла. Кількома днями раніше хтось за кухлем сказав, що вивезуть їх до моря та й потоплять там.

Дві години і двадцять п’ять кілограмів. Що таке двадцять п’ять кілограмів? Стільки слабкий мужик підійме однією рукою. Сємьон та Фейка крутилися, наче два барани, хапали, що траплялося під руку. Подушки, перини, якісь миски та каструлі. А запаси? Тож — без подушок, важливіше хліб, борошно та сало, а може — квасоля краща від борошна, бо легша, а в животі потім розбухає, і на довше її вистачить. Якби була жива мати, вона б краще дала раду з тим усім, бо жінка — це жінка; але швидко по тому, як прийшла звістка про смерть Григора, Мровлиха скрутилася, посіріла, аж доки геть не зсохлася. Ввечері ще виходила з хати та кричала до первородного в ліс — таку вона мала звичку. Хтозна, може, Григор тоді з’являвся на мить із краю тіней, бо стара поверталася лише опівночі. Тож того вечора вона вийшла, як завжди, як завжди, повернулася, а коли Іван прокинувся біля неї на світанку, то вже й захолола. Залишилися вони втрьох — батько та двоє синів, усі в неспокої, бо без жінки немає справжнього дому.

Дві години, двадцять п’ять кілограмів.

— А ви, батьку, нічого не берете? — крикнув засапаний Фейко, витираючи спітніле чоло.

Іван лише стенув плечима. Спустився униз до села, до возів, до міліціонерів, що покрикували там, до солдатів, нерухомих, наче камені, та до баб, що лементували та голосили. Схоже було, що русняки програли війну. Він озирнувся лише раз. Раз, не більше. Знав, що якщо зупиниться на довший час, то не спроможеться зробити далі ані кроку. Але не озирнутися на власний будинок — таке не вдасться, просто не вдасться.

Він узяв із собою сірники та пачку цигарок.

— Прізвище? — гукнув чоловік з Управління Безпеки[23]. Був він лисий, із пористою шкірою, трохи нагадував Василя.

— Мровля.

— Ян Мровля? — кинув швидкий погляд у папери.

— Іван Мровля.

— Ну, тепер це Ян. Скінчилися Івани, жодних Іванів уже тут не буде. Сідай, дядьку, на воза. Не загороджуй дороги. Ну, гайда.

Старий дивився, як сини грузять на вози непоказні клунки. Сємьон щось доводив комусь у мундирі. Сонце припікало. Наче перед грозою.

Він запалив. Крізь цигарку, здавалося, пропливав увесь світ: подихи нагрітих сонцем лук; темні хмари з-над гір та самі гори; запах гною, дерева та поту, звичайний запах села; повітря нагріте, важке та нерухоме, прикрите церковною банею неба. Все це ластилося до грудей Івана із димом, змішувалося в легенях із спорохнявілими залишками його душі. З кожним вдихом душі цієї ставало все менше та менше, шматочок за шматочком вилітала вона із пахучим блакитним димом. І здіймалася вгору, вгору, до самого неба.

Коли жар почав уже обпікати губи, старий кинув недопалок в пил дороги та добряче його затоптав. Заліз на воза, був він уже лише порожньою шкарлупою, без сліду справжнього Івана всередині. Із тим само успіхом міг би він зараз бути Яном Мровлею.

Отак і сталося, що залізний потяг повіз його порожнє тіло на захід, де навіть трави шепочуть німецькою, а з талієвого неба глипає холодний та злий німецький Бог. Горизонт тут був плаский, і жахлива порожнеча котилася світом. Із тієї порожнечі виринали міста, все ще почорнілі від війни, і будинки із випаленими нутрощами та вибитими очима вікон, що нагадували трупи, виставлені на пожерту воронам. Це мало бути майбутнє. Це мав бути світ.

Але це вже не історія Івана Мровлі.

Справжній Іван Мровля залишився в Бескидах. Над спустошеними будинками, здичавілими садами та церквами із банями, що провалювалися всередину себе, все ще пурхали ластівки — майже чорні, вони краяли швидким польотом світ на шматочки. Може, бодай вони переживуть наступний кінець світу.