Читати книгу - "Убивчий білий, Джоан Роулінг"

Біллі втік. Двоє полісменів, що прийняли дзвінок Деніз, відверто насолоджувалися можливістю змусити знаменитого Корморана Страйка визнати, що й він може помилятися, коли виявили, що той не зміг дізнатися ні прізвища, ні адреси цього Біллі з можливим психозом.

Проміння надвечірнього сонця упало на блокнот на столі під кутом, і стало видно слабкі відтиски. Страйк кинув цигарку в попільничку, яку колись давно украв у барі в Німеччині, схопив записника і покрутив його так і сяк, намагаючись за відтисками розрізнити літери, тоді потягнувся по олівець і легенько замалював сторінку. Скоро проступили незграбні великі літери — можна було чітко розібрати назву «Чарлмонт-роуд». Пишучи номер будинку чи квартири, Біллі натискав легше, ніж коли писав назву вулиці.

Один зі слабких відтисків скидався на «5» чи, може, недописану «8», але було місце під ще одну цифру чи, може, літеру.

Невиліковний потяг Страйка докопуватися до коріння загадкових подій створював незручності і йому, і іншим людям. Хоч який він був голодний і втомлений, і попри той факт, що помічницю він відіслав з наміром зачинити офіс, Страйк вирвав папірець з нововідкритою назвою вулиці й рушив до приймальні, де знову увімкнув комп’ютер.

Вулиць з назвою Чарлмонт-роуд у Британії було кілька, але з тих міркувань, що Біллі заледве має кошти на далекі подорожі, Страйк вирішив, що йому потрібна вулиця у Вест-Гемі. Тут було зареєстровано двох Вільямів, але обом було за шістдесят. Пам’ятаючи страх Біллі, що він піде «до Джиммі», Страйк пошукав Джиммі, а тоді Джеймса, і знайшов Джеймса Фарадея (49 років).

Адресу Фарадея Страйк записав під кривульками Біллі, хоча зовсім не мав певності, що саме Фарадей йому потрібен. По-перше, в номері його будинку не було п’ятірок чи вісімок, по-друге, надзвичайна занедбаність Біллі наводила на думку, що його співмешканець досить поблажливо ставиться до питань особистої гігієни. Фарадей же мешкав з дружиною і, здається, двома доньками.

Страйк вимкнув комп’ютер, але й далі вдивлявся в темний екран, обмірковуючи історію Біллі. Йому ніяк не давала спокою оця деталь — рожева ковдра. Надто точно і надто гламурно для психозного марення.

Пам’ятаючи, що завтра рано вставати і заробляти гроші, Страйк підвівся. Перш ніж вийти з офісу, поклав папірець з почерком Біллі й адресою Фарадея у гаманець.

Лондон, який нещодавно став епіцентром святкувань на честь діамантового ювілею королеви, готувався прийняти Олімпійські ігри. Всюди були британські прапори і логотипи «Лондон 2012» — знаки, банери, прапорці, брелоки, горнятка, парасольки; майже в кожній вітрині виставили купу товарів на олімпійську тематику. На думку Страйка, логотип нагадував так-сяк накидані друзки кольорового скла, і так само він був не у захваті від офіційних талісманів, які йому скидалися на пару циклопічних молярів.

Столиця аж бриніла захватом і знервованістю, народженою, понад сумнів, з вічного британського побоювання, що країна виставить себе на посміх. Скарги на недоступність квитків на ігри стали основною темою розмов; ті, кому не пощастило, лаяли лотерею, що мала дати всім справедливі й рівні шанси подивитися подію наживо. Страйк і собі хотів подивитися бокс, але не зміг добути квитки, зате посміявся, коли давній друг Нік запропонував замість нього піти на виїздку коней — його дружина Ільза дістала квитки й дуже з того раділа.

Гарлі-стріт, де Страйк мав присвятити п’ятницю стеженню за пластичним хірургом, олімпійська лихоманка не зачепила. Величні вікторанські особняки зі звичною невблаганністю виставляли напоказ фасади, не заплямовані кричущими логотипами чи прапорами.

Страйк, одягнений у свій найкращий італійський костюм, став біля дверей будинку навпроти і прикинувся, ніби розмовляє по мобільному, але насправді він приглядав за входом у приймальню двох партнерів-лікарів, один з яких був клієнтом Страйка.

«Док Жуан», як охрестив свою здобич Страйк, поки не дуже виправдовував своє прізвисько. Мабуть, старший партнер відстрашив його від неетичної поведінки, коли дізнався, що Жуан провів дві операції зі збільшення грудей, які не потрапили в ділові записи. Підозрюючи найгірше, цей старший партнер і звернувся до Страйка.

— Виправдання були ніякі, купа дірок. Він є,— сказав біловолосий лікар, стриманий, але сповнений погрози,— і завжди був, так би мовити, бабієм. Перш ніж починати розмову, я перевірив його історію пошуку в інтернеті й виявив сайт, де молоді жінки збирають гроші на естетичну хірургію в обмін на відверті світлини. Боюся... навіть не знаю чого... але, можливо, з котроюсь із цих жінок він домовився про винагороду не... не грошима. Двом молодим жінкам запропонували подзвонити за не відомим мені номером з натяком, що вони можуть отримати безкоштовні операції в обмін на «спеціальну домовленість».

Поки що Страйк не бачив, щоб Док Жуан зустрічався з жінками в неробочий час. По понеділках і п’ятницях він перебував у консультації на Гарлі-стріт, у середині тижня робив операції у приватній клініці. Коли Страйк стежив за ним поза місцем роботи, Жуан просто ходив купити шоколаду, від якого мав мало не залежність. Щовечора він їхав на своєму «бентлі» додому, до дітей і дружини, у Джерардз-Кросс, а Страйк сідав йому на хвіст на старому синьому «БМВ».

Сьогодні обидва хірурги відвідували вечерю Королівського коледжу хірургів з дружинами, тож «БМВ» Страйк лишив у дорогому гаражі. Минали години нудьги, і Страйк головно переймався тим, щоб регулярно переносити вагу з протеза на ногу, поки спирався на поруччя, паркувальні автомати й одвірки. Дзвінок на дверях Жуана раз у раз натискали клієнтки, й одну по одній їх впускали. Головно це були доглянуті, аж лискучі жінки. О п’ятій годині телефон у кишені Страйка завібрував: прийшло повідомлення від клієнта.

Можете спокійно йти, я з ним їду до Дорчестера.

З нездорової цікавості Страйк зачекав і за чверть години побачив, як партнери виходять з будівлі. Страйків клієнт був високий, з білим волоссям; Жуан — гладенький чепурун з оливковою шкірою і блискучим чорним волоссям, любитель костюмів-трійок. Страйк зачекав, поки вони сядуть у таксі й поїдуть, тоді позіхнув, потягнувся і подумав, що треба йти додому, може, спершу зазирнувши в ресторан їжі на виніс.

Майже мимохіть він дістав гаманець і видобув з нього зібганий аркуш, на якому проступала назва вулиці Біллі.

Цілий день Страйк думав про те, що треба піти і пошукати Біллі на Чарлмонт-роуд, якщо Док Жуан піде з роботи раніше, але тепер він стомився, ще й нога боліла. Якби Лорелея знала, що у Страйка вільний вечір, то чекала б на дзвінок. З іншого боку, вони завтра йдуть до Робін на входини, і якщо сьогодні заночувати у Лорелеї, завтра після вечірки теж важко буде викрутитися.