Читати книгу - "Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи, Сергій Миколайович Поганий"

На момент, коли було вирішено змінити тип чорнобильських реакторів із ВВЕР на РБМК, останні ще навіть не пройшли повноцінну апробацію, але за реактором РБМК стояла впливова фігура Юхима Славського. Анатолій Александров, директор Інституту атомної енергії імені І. В. Курчатова, виступивши науковим керівником проектів обох типів реакторів, знав їхні сильні і слабкі сторони. Хоча навіть сам Александров, незважаючи на вищенаведене порівняння безпечності РБМК з роботою самовара, погоджувався: загалом перевагу віддають більш дешевому і більш потужному, а не безпечнішому реакторові. Проектанти ж зайшли далі, заявивши, що виняткова безпечність РБМК дозволяє знизити витрати на будівництво, адже бетонну конструкцію, яка може затримати радіацію в разі відмови реактора, споруджувати не потрібно. Таким чином, Чорнобиль отримав реактори без захисної оболонки.

Періодично звучали голоси інакодумців, однак вони були замовчані або проігноровані. Найбільш чітку позицію мав Микола Доллежаль, головний конструктор РБМК. Від свого дітища він не відрікався, однак вважав рішення будувати атомні електростанції в Європейській частині СРСР помилковим — на думку Доллежаля, ядерна промисловість загалом ще не була достатньо безпечною для цього. І оскільки звернення конструктора до уряду і намагання переконати колег результату не дали, Доллежаль вирішив опублікувати в академічному виданні статтю з викладенням свого бачення проблеми. Влада натомість запропонувала вченому опублікуватися в головному партійному політичному журналі «Комуніст». Щоправда, для публікації в цьому виданні потрібно було зменшити градус критики, але й аудиторія була б значно ширшою, що могло б призвести до публічного обговорення. Доллежаль погодився.

Стаття з назвою «Ядерна енергія: досягнення та проблеми», написана Доллежалем у співавторстві з колегою-вченим Ю. І. Корякіним, з’явилася на сторінках «Коммуниста» влітку 1979 року, через кілька місяців після аварії на американській АЕС Трі-Майл-Айленд, де в березні 1979-го несправність системи охолодження призвела до часткового розплавлення одного з реакторів та викиду радіоактивного газу, що спричинило добровільну евакуацію з регіону близько 140 000 чоловік. Доллежаль і Корякін наголошували, що з міркувань безпеки вартість будівництва атомних електростанцій у США зросла у 7–8 разів, чого не скажеш про будівництво АЕС в СРСР. Автори також були стурбовані якістю ядерно-енергетичного обладнання та безпекою при транспортуванні ядерного палива і радіоактивних відходів в СРСР. На їхню думку, зростаюче число атомних електростанцій на території підвищувало ймовірність аварій на АЕС. Окрім того, Доллежаль і Корякін висловлювали занепокоєння відносно кліматичних змін як результату будівництва атомних електростанцій. Так, лише в Радянському Союзі кожна АЕС виділяла в атмосферу величезну кількість тепла (дві-три одиниці енергії на кожну одиницю, перетворену в електроенергію). Замість спорудження електростанцій у Європейській частині держави, як того вимагала чинна політика, Доллежаль запропонував будувати АЕС у малонаселених північних регіонах Радянського Союзу, поряд із урановими родовищами.

Стаття Доллежаля — Корякіна стала справжнім викликом для радянської ядерної енергетики. По-перше, станції вже перебували на стадії будівництва, по-друге, у відповідні проекти в Європейській частині СРСР було вкладено мільярди карбованців, по-третє, на кону стояла репутація керівників, відповідальних за ці рішення; до того ж питання передавання електроенергії на великі відстані (а його дослідження було б логічним у разі будівництва АЕС у віддалених регіонах) не вважалося пріоритетним. Відповідно до загальноприйнятої тоді думки, атомна електростанція мала розміщуватися на відстані максимум 500–600 кілометрів від споживачів. І саме цієї логіки дотримувалися при виборі місця розташування Чорнобильської АЕС. Радянський науковий істеблішмент статтю Доллежаля не підтримав. Так, Анатолій Александров опублікував власний матеріал з критикою поглядів Доллежаля в журналі «Проблемы мира и социализма», орієнтованому насамперед на іноземну — здебільшого східноєвропейську — аудиторію. Оскільки Радянський Союз, як писав Александров, займається будівництвом реакторів і за кордоном, питання безпеки є першочерговим — у принципі, як і для будь-якого іншого радянського технологічного чи промислового експорту. Щоправда, був один нюанс: збудовані Радянським Союзом станції у Східній Європі функціонували на реакторах типу ВВЕР, де, як уже зазначалося вище, сповільнювачем нейтронів використовувалася вода, а не графіт.

*

В Україні занепокоєння Доллежаля відносно будівництва атомних електростанцій загалом і реакторів РБМК зокрема привернули увагу міністра енергетики і електрифікації УРСР Олексія Наумовича Макухіна. Разом із Всесоюзним Міністерством енергетики та електрифікації його Міністерство здійснювало контроль роботи Чорнобильської АЕС. Як і більшість новонризначених співробітників у галузі ядерної енергетики, Макухіна турбувала безпека нещодавно збудованих реакторів, однак власної незалежної думки він не мав. Ще задовго до публікації Доллежалем статті Макухін, уже знаючи про міркування конструктора Доллежаля, запитав думки Григорія Медведєва, тоді заступника головного інженера ЧАЕС. Останній відповів, що побоювання Доллежаля небезпідставні. Реактор РБМК справді можна було назвати «брудним». «Який прогнозований об’єм викидів чорнобильського реактора?» — поцікавився стурбований міністр. «До 4000 кюрі на добу» — відповів Медведєв. «А як щодо реактора на Нововоронезькій АЕС?» — знову запитав Макухін, маючи на увазі атомну електростанцію з реакторами типу ВВЕР поблизу Нововоронежа, що в центральній Росії. «До ста кюрі, — відповів Медведєв. — Суттєва різниця». «Але ж учені...» — почав Макухін. — «Рада Міністрів схвалила використання реактора [РБМК]. Анатолій Петрович Александров називає цей реактор найбільш безпечним і найбільш економним». Макухін потім додав: «Не перебільшуйте. Ми про все потурбуємось, усе нормально».

За відсутності експертної та виробничої бази Міністерства середнього машинобудування Славського, спорудження Чорнобильської АЕС стало справжньою проблемою. З одного боку — керівники будівництва, дирекція станції та партійні представники, які прагнуть відзвітуватися про досягнення; з другого — КДБ, відповідальний, по-перше, за безпеку того, що й дотепер вважалося секретною технологією, по-друге, за безпеку експлуатації, по-третє, за виявлення недоліків у проектуванні та будівництві. Періодично Василь Кизима використовував КДБ Української PCP як свою таємну зброю — ще один своєрідний канал зв’язку, через який він і його робітники могли повідомляти партії та державним посадовим особам про проблеми з поставками, лобіюючи власні інтереси. Наприклад, у серпні 1976 року, напередодні крайнього встановленого терміну запуску 1-го енергоблока, київське обласне управління КДБ донесло республіканському керівництву про нездатність постачальників виконати замовлення на деталі та обладнання, а також про доставку неякісних чи пошкоджених одиниць. Після цього республіканське КДБ передало інформацію своїх підлеглих у ЦК КПУ.

Утім, КДБ приділяв увагу не лише постачальникам, які не могли виконати замовлення вчасно або дотриматися всіх стандартів якості, комітет також займався виявленням низькоякісної роботи, виконаної будівельними бригадами Кизими, і слідкував за рішеннями Брюханова, готового схвалити будівництво, що не відповідало галузевим стандартам. У лютому 1979 року звіт КДБ УРСР про проблеми на будівництві 2-го блока надійшов у штаб-квартиру КДБ у Москві, змусивши Юрія Володимировича Андропова, майбутнього Генерального секретаря ЦК КПРС і тодішнього очільника Комітету державної