Читати книгу - "Ліна та пригоди в Половецькому замку, Ірина Литвин"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вони нарвали ще трохи квітів, а тоді Реґіна сховала мішечок і вони пішли далі.
– А ось це – сон-трава, – продовжувала тітка, показуючи на кущик з гострими маленькими листочками, – але ми будемо її рвати. Цю траву збирають навесні, коли є квіти. В цій долині є ще одна дуже особлива рослина. Нам потрібен її корінь.
Вони пройшли майже всю галявину, коли Реґіна присіла і повела рукою по траві. Потім дістала з кишені великий ніж і почала порпатися ним у землі. А через хвилину дістала корінь якоїсь рослини. Вона обережно відрізала одну половину, а іншу повернула назад і нагорнула на неї землю щось шепочучи. Ліна весь цей час уважно слідкувала за всім, що робила тітка.
– Це – Беладонна. – нарешті Реґіна. – Вона дуже рідко трапляється і має надзвичайну силу. Вона може знімати будь-яке прокляття. Це був молодий кущ. Ходімо, я далі бачила більший.
Вони пройшли ще декілька кроків і Реґіна знову присіла.
– Хтось уже тут був, – раптом стурбовано сказала вона.
Ліна зігнулася над тіткою і побачила, що земля в тому місці була розрита, а на ній лежало розкидане порубане гілля.
– Хтось уже вирізав корінь, – зробила висновок тітка.
На гіллі звисали чорні маленькі ягідки. Ліна відірвала одну і покрутила в руці.
– Вони отруйні, – сказала тітка. Ліна одразу викинула ягідку в траву.
– Кому він міг бути потрібен? – запитала Ліна, – Тут є крім нас інші відьми?
– Нікого, хто вмів би ним користуватися – відповіла Реґіна і пішла далі.
Ліна поспішила за нею. Сонце показало свої перші промінчики. Збирання трав більше не мало сенсу і вони обоє почали милуватися червоною вогняною кулею, що от-от виглядала з-за обрію.
– Ходімо до річки, – сказала тітка, – звідти схід сонця виглядає гарнішим.
Вони проминули ліс і вийшли на невелику доріжку. Майже одразу вони помітили, як попереду замиготіло щось сріблясте. Це була річка. Вони зупинилися на березі щоб помилуватися. Раптом Ліна почула позаду себе чийсь сміх. Дівчинка аж підскочила від несподіванки і обернулася. Проте нікого поряд не було. Вона подивилася на тітку. Та спокійно собі стояла і дивилася на воду, думаючи про щось своє. Сміх повторився. Тільки тепер, Ліна зрозуміла, що він доноситься з лісу. Він повторювався то з одного боку, то з іншого. Це був сміх тоненьких і ніжних голосків, здавалося, що до них бігла зграя дівчаток. І справді, зовсім скоро з лісу вибігла дівчина в довгій білій сорочці з довгим хвилястим волоссям.
– Ой, запізнилися! – скрикнула вона, – човен вже відплив і сонце зійшло!
І вона стрибнула у воду, зникнувши в глибині річки.
– Запізнилися-запізнилися, – лунало з лісу, неначе ехо розносило слова дівчини, – човен відплив, сонце зійшло!
І з лісу повибігало безліч таких самих дівчат, так само дивно одягнених в білі сукні. Їхнє довге волосся розвівалося на вітрі, а на головах у них були вербові віночки. Вони вистрибували з різних кінців лісу, сміючись і повторюючи раз за разом слова про човен та сонце. Одна за одною вони теж стрибали у воду. Час від часу вони виринали, бовталися у воді, бризкали одна на одну водою, а тоді сміючись пливли далі. І лише на середині річки зникли і більше не показувалися. І знову запанувала тиша.
Ліна стояла, дивлячись їм у слід і не розуміла, що відбувається. А тітка й далі непорушно дивилася в далечінь, думаючи про щось своє.
– Це русалки, – спокійно сказала вона, – істоти, переважно, дурні. Вдень вони з води не виходять, а от уночі йдуть в ліс гратися. З ними потрібно бути дуже обережним. Русалки дуже люблять гратися, особливо з людьми. І якщо вже вони сильно розійдуться, можуть ненароком у воду затягти. І звідти людина вже не вибереться. Тому, якщо зустрінеш русалку в лісі, не думай грати з нею ні в які ігри, і не ведися на її жарти.
Вони пішли вздовж річки в напрямку дому.
– То тепер світло побороло темряву?
– Звичайно ж ні, – засміялася тітка. Це всього лише день прийшов на зміну ночі. Темряву не можливо побороти, вона існувала ще задовго до того, як з'явився наш світ.
– Темрява небезпечна?
– Можливо, але не варто її боятися.
Вони вийшли на пагорб з якого відкривався вид на усе місто. Вдалині Ліна побачила верхівку знайомої будівлі. Це був той "замок" – величний і прекрасний.
– Там хтось живе? – запитала Ліна.
– Так, – відповіла тітка і її обличчя спохмурніло.
– Хто? – не вгавала Ліна.
– Навіщо це тобі? – запитала тітка.
– Просто цікаво, – відповіла дівчинка.
Реґіна різко звернула на дорогу, що неочікувано з’явилась перед ними. Ліна побігла за нею.
– Послухай, – сказала тітка Реґіна, – я дам тобі одну пораду. Ніколи не наближайся до того будинку. А краще взагалі забудь про нього.
Більше з тітки не можна було витягнути і слова і вони поверталися додому в цілковитій тиші. Вдома тітка вперше дозволила їй піти на горище. Там вони вдвох в’язали трави в пучки і розвішували сушитися.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ліна та пригоди в Половецькому замку, Ірина Литвин», після закриття браузера.