Читати книгу - "Та, що пробуджує дар, Ірина Герасимова"

– Просто подумав...

– Так. І я тобі винен.

– Ти вже викупив свою вину.

Вони скотилися в якийсь яр. Торішнє сухе листя шаруділо як миші, а може, і справді якісь лісові мешканці розбігалися, налякані їхнім вторгненням.

– Гаразд, – сказав Ітмар. – Ти маєш рацію, відпочинок потрібен. Зупинімося тут на кілька годин до світанку.

– Чи можна розпалити багаття?

– Так. Тільки маленьке.

Ітмар ліг на землю, але не відразу знайшов положення, у якому можна було хоч якось примиритися з болем. Ромєк майже навпомацки назбирав якихось гілок, клацнув огнивом над сухим листям, дбайливо роздмухав вогник і почав згодовувати йому по гілочці. Коли вогнище розгорілося, він назбирав неподалік ще хмизу і сказав Ітмарові:

– Зараз є світло від багаття, хочу подивитися на твоє плече. Я поклав у вогонь ножа, щоб розжарити його та припекти твою рану.

– Пішов ти, – сказав Ітмар слабким голосом, не розплющуючи очей.

Ромєк став біля нього навколішки, розпустив зав’язки сорочки, відсунув її від плеча. Ітмар скосив очі вниз, але йому не було видно. Тоді Ромєк докладно доповів:

– Рана не глибока, бо меч натикнувся на кістку ключиці. Можливо, її пошкоджено, там якась гуля. Кров ще сочиться, тож припекти треба.

– Не чіпай.

– Ти дурний? Я бачив поранення, ти з ними також добре знайомий, мусиш розуміти.

– Скажи ще, що треба всю спину припекти.

– Ні, там лише шкіра, з неї багато крові не буває. А тут звідкись витікає. Ти здоровий, як бик, але вже ослабнув через це.

– Ну гаразд, притуляй свого ножа.

– Не хочеш якусь паличку взяти в зуби?

– Ні.

Коли розжарений кінчик ножа торкнувся рани, запахло паленою шкірою. Ітмар видав гучне мукання, глибоко й хрипло задихав та довго не міг розтиснути зубів. Перевівши подих, вигукнув роздратовано:

– Я тебе вб’ю! Тепер болить у рази сильніше!

– Так, я знаю, вибач. Вб’єш, але вранці, – сказав Ромєк, перев’язуючи чимось його плече, – а зараз тобі треба відпочити.

Хлопець нарешті сів, зняв свої черевики та поставив їх біля вогню, намагаючись підсушити.

Ітмар думав, що не зможе заснути, але був так змучений болем, що час від часу провалювався в глибоку чорну безодню. Спав він неспокійно, тяжко дихаючи і стогнучи. Ромек підсунув йому під голову свою торбинку й відчув, яка  гаряча його потилиця. Він обережно доторкнувся до лоба, той також палав.  Погані справи. Напевно, вони застрягнуть тепер тут, у цьому яру. Ромєк відчував таку тривогу й був настільки схвильований подіями цього довгого дня, що навіть не лягав, хоча був дуже втомлений. Він так і просидів до ранку, дивлячись у вогонь. 

Ітмар прокинувся вдосвіта, розбуджений гучним щебетом, який влаштувала зграйка птахів у великому кущі на краю яру. Підвівся на лікті, скорчивши гримасу болю. Ромєк підхопився, щоб допомогти, але виставлена вперед рука його зупинила. Хлопець думав, що Ітмар відлучиться до того куща у своїх справах і знову ляже. Але повернувшись, той витріщився на нього зверху вниз похмурим поглядом:

– Чого сидиш? Збирайся. Загаси багаття.

– Я думав, ти лежатимеш. У тебе гарячка.

– Ну то й що? Йти все одно треба.

Ромєк підскочив, обтрушуючи листя зі штанів, і швидко затоптав вогнище. Він подивився на Ітмара і сказав: 

– Тобі не можна показуватися людям у такому вигляді. Твоя сорочка вся в крові, а ззаду ще й пошматована. У мене є зайва, але вона на тебе замала, до того ж я знизу відірвав смугу, щоб тебе перев’язати. 

– Тоді про що розмова? Будемо ховатися, поки зможемо.

Вони рушили в путь. Ромєк поцікавився:

– Ти знаєш, куди йти? 

– Лише приблизний напрямок. Там має бути велика річка Теклєя, за яку воїни Крижаного не лізуть. 

Ромєк спитав:

– Чого вони від тебе хотіли?

Ітмар зморщив носа:

– Неважливо. Якась маячня.

– І ти їм нічого не сказав, – із повагою вимовив Ромєк.

– Тут нема героїзму, бо я і сам не знав. Кажу ж, повне безглуздя. Отак вляпався на рівному місці.

– А чому битися почав?

– Тому що дурний, – розсердився Ітмар.

Ромєк замовкнув і більше нічого не питав. Вдень іти лісом було легше, усе було добре видно, але хлопець нервував, бо зовсім недавно заблукав і боявся, що це може повторитися. Та згодом вони вийшли на якусь дорогу, яка тягнулася посеред лісу, і по ній було взагалі зручно йти. 

Згодом десь позаду почулося тупотіння коней, бряжчання зброї. Ітмар і Ромєк кинулися геть з дороги, присіли за пагорбом над нею, з якого стирчали густі кущі. Якийсь загін воїнів у блакитних плащах їхав повз. Ітмар так вдало притулився до схилу, що біль у боці майже вщух, і він насолоджувався цим перепочинком. Хлопець повідомив:

– Усе, проїхали.