Читати книгу - "Замирення"

Він перевіряв, чи міцно стоїть грунт, хоча вже відчував дивну втому. Ще один шторм, напевно, зруйнує цей дерен нанівець.

— Вони — панцерні щури.

— А чайки — це крилаті щури?

— Що? Знаєш, можна поставити пастки.

— Вони занадто кмітливі для пасток.

Поволі, уважно дивлячись на нього скоса:

— Не думаю, що це правда, Соле.

Коли вона називала його Солом, він знав: бути біді. Однією халепою більше, однією менше — яка різниця. До того ж йому треба було перепочити, бо нагарувався до сьомого поту.

— Одного дня, — сказав він, спираючись на лопату, — вони прокралися крізь віконце в кухні, стали одне одному на голови і відкинули засувку.

— Піраміда з панцерників! — Потім, повертаючи собі юну поважність: — Не думаю, що й це правда.

Правда була в тому, що він любив панцерників. Він мав їх, кумедних незграб, за щирих звірят. Вичитав у путівнику, що панцерники можуть «перепливати» річки по дну, тамуючи подих — деталь, яка викликала у нього захват.

— Вони можуть накоїти прикрощів, — зізнався він. — Тож ти, мабуть, маєш рацію. — Він знав: якщо не надати їй бодай маленьких привілеїв, вона сховається до себе в мушлю.

— Старий Джим казав: ти божевільний, бо тут бачив кенгуру.

— Може, тобі краще припинити розгулювати зі Старим Джимом?

— Я й не розгулювала. Він живе на звалищі. Він приходив навідатися до моєї мами.

А… ходила до лікаря. Чітке усвідомлення виникло у нього, або, може, це просто його заливає холодний піт від напруги. Не те щоб він мав проти Джима щось погане, але думка про те, що Ґлорія гасає по всіх усюдах, ще й так безстрашно, стурбувала його. Навіть попри те, що Чарлі не раз казав Солові: Ґлорія знає тут усе краще, ніж він сам.

— То ти бачив кенгуру?

Боже правий, ось воно — мати дитинчат, які скрізь стромляють свого носа!

— Не зовсім. Я бачив щось подібне до кенгуру.

Місцеві мешканці жартували з цього, але він присягався, що бачив його, хай і мигцем, першого року своєї роботи тут, та був схвилювався, що доведеться досліджувати стільки непізнаного, стільки нових незнаних стежок.

— О, я ж забула. Я прийшла сюди у справі, — мовила вона.

— Так?

— Старий Джим сказав, що почув у себе по радіо: у нас на острові пожежа, і я хочу краще роздивитися з вершини маяка. Телескоп у тебе є?

— Що? — Він одкинув лопату. — Що ти маєш на увазі — «на острові пожежа»? — Наразі там нікого не було, окрім заступників Легкої Бригади, наскільки він знав, але в його роботу входило й повідомляти про такі події як пожежа.

— Не весь він горить, — мовила вона, — лише частина. Дай-но мені глянути. Дим і все таке.

Отже, вони рушили, Сол наполягав на тому, щоб тримати її за руку: долонька у дівчинки була міцна й волога; він сказав, щоб Ґлорія стереглася на сходах, і подумки розважав, чи має зателефонувати комусь про пожежу, навіть поки це не підтвердилося.

На башті, коли він зняв матерію з лінз і подивився у телескоп, переважно призначений для спостереження за зірками, Сол з’ясував, що дівчинка має слушність: острів палає! Або, швидше, зайнялася вершина тамтешнього зруйнованого маяка — за кілька миль звідси, але все добре видно в телескоп. Червоні проблиски, але найбільше — темного диму. Мов погребне вогнище.

— Як ти гадаєш: чи загинув хтось?

— Там нікого нема. — Крім тих «дивних людей», за словами Ґлорії.

— Тоді хто підпалив?

— Нікому було підпалювати. Може, просто так загорілося. — Але він у це не вірив. Він міг розрізнити, що це схоже на багаття, що над маяком здіймається чорний дим. Чи не навмисне хто підпалив?

— А можна, я ще подивлюся?

— Звісно ж.

Навіть після того як він дозволив Ґлорії зайняти своє місце, Солові здавалося, ніби він досі бачить тонкі смужки диму на обрії, але ж це точно ілюзія.

Дивні речі не були новиною на Острові Провалу. Якби ви послухали Старого Джима чи ще кого з тамтешніх, то в міфах про це забуте узбережжя завжди йшлося і про цей острів, навіть ще до того, коли остання спроба створити там поселення зазнала поразки. Грубе, необроблене каміння та дерево міських споруд, самота острова, те, як почали мінятися морські шляхи тоді, коли збудували той маяк, так давно, — здається, остаточно вирішили долю острова.

Об’єктив того маяка раніше прикрашав вежу острова. Дехто вважав, що це віщує нещастя, яке перейшло, слідом за лінзами, й на материк, — може, це через ту епічну історію перевезення чотиритонної лінзи, коли несподівано почалася буря, і блискавиці краяли небо, а лінза мало не потопила корабель, що її перевозив, але в останню мить він проплив на мілину, світячи прожектором, що, може, його і врятував.

Доки Ґлорія припадала до телескопа, Сол побачив щось дивовижне на підлозі біля підставки лінзи, з боку, де було видно море. Крихітну купку скляних уламків на дерев’яній підлозі. Якого дідька? Невже цей Світлий Загін розбив лампочку чи щось таке? Тут спалахнула інша думка, і, нахиляючись, Сол стягнув тканину з об’єктива якраз там, де виблискували скляні крихти. Звичайно, він знайшов тріщинку, де вп’ялися скельця. Це було майже те, що він уявляв — неначе отвір од кулі, але менше. Він розглянув «тріщинку», як назвав це. Тонкі волосинки, які вихоплювалися з цієї дірки, нагадували коріння рослини. Він не побачив жодних інших пошкоджень на тлі цієї фрактальної гладіні.

Сол не знав, чи слід йому розсердитися, чи просто додати це до загального списку пошкоджень для ремонту, бо це не завадить функціонуванню об’єктива. Може, це зробили Генрі та Сьюзен, свідомо чи просто ненавмисно, необережно? Неможливо відкинути це ірраціональне відчуття прихованих взаємозв’язків, відчуття, ніби щось утекло звідси.

Тремтіння кроків унизу, звуки голосів — дві пари кроків, два голоси. Легка Бригада, Генрі та Сьюзен. Він імпульсивно потягнув тканину з об’єктива, розкидав бите скло носаком свого черевика, від чого почувся немовби співучасником того неподобства.

Коли вони нарешті з’явилися, Сол не міг звинувачувати Ґлорію за те, як вона дивилася на них — невідступно, очима дикої кішки, ладної скочити від телескопа і роздерти зайд на шматки. Він відчував те ж саме.

Генрі знов убрався так, нібито збирався до міста. Сьюзен виглядала напруженою, мабуть, тому, що цього разу несла чи не все обладнання сама.

— Ви спізнилися, — сказав він, не зумівши стримати різкості в голосі. Генрі тримав ручку чогось схожого на металеву скриньку для інструментів у лівій руці, похитуючи цим туди-сюди.

— А що це? — Сол раніше такого не