Читати книгу - "Вигнанець і навчена відьма"

коваль із Подолу[24] зробив. Малюнок Сашко йому сам накреслив. Це називається сюрикен, зброя японских вояків. А ще в хлопця є чорний одяг. Обтягує тіло, мов панчоха. Добре, якщо ходить у ньому ночами нашим садом. Інколи вийде в такій машкарі вночі на вулицю, вчиться скрадатися нечутно. Каже, хоче бути нінзя.

— Усяке бачив. Таке — вперше. Даруйте, якщо не так запитаю, але ваш син... — Платон торкнувся пальцем скроні, глянув запитально.

— Бог милував. — Коротун хитнув головою. — Хоча сам часом думаю над тим, тож нічим не образили, Платоне Яковичу. Знаєте, як воно бува: захопиться чимось людина — і розчиниться в тому.

— Звідки таке захоплення?

— Не повірите — після війни з японцями.

— Чекайте. Це ж коли було...

— Якщо подумати — не так уже й давно. Лише шість років тому[25]. У Маньчжурії тоді повоювало багато наших. Племінник моєї Марії Климівни служив, пішов воювати й потрапив до японців у полон. Далі цікава історія, як в авантюрному романі, — звільнити його допоміг один російський лікар, давно осів у Японії, вивчив мову.

— Емігрант?

— Політичний. Може, чули — Судзіловський[26] його прізвище.

— Політикою не цікавлюся. Тим більше — політичними емігрантами, — відрізав Чечель.

— Не важливо. — Кругляк легко перевів тему. — Головне, що той лікар вербував серед полонених прихильників революції. Тих, хто став на його позиції, витягав завдяки зв’язкам і відправляв додому вже як своїх агентів, розумієте?

— Ваш родич — соціаліст-революціонер? Бачив я таких. Неприємне враження справляють.

— Та ну вас! — пирхнув коротун. — Моєму родичеві на те все начхати! Схрестив пальці, так роблять, коли брешуть. — Задля наочності Кругляк виставив руку, поклав середній палець на вказівний. — Повернувся до Полтави й жив собі далі, поки від якоїсь зарази не помер два роки тому. Казали, у полоні й підхопив, не долікували чужинську болячку. Не в тому річ, Платоне Яковичу. Моєму Сашкові тоді було без трошки чотирнадцять. Коли дядько в нас тут удома про Японію розказував, аж заливався соловейком, хлопчиська вона зацікавила. Особливо оте, про нінзів і самураїв. Звідки родич покійний того понабирався, сидячи в полоні, — хтозна. Зате ясно, хто Сашка заразив. І знаєте, так затявся — за вуха не відтягнеш. Де в нас у Полтаві про Японію почитати? Про мову їхню я вже мовчу. Але ні! Десь у Києві якогось професора знайшов, як сімнадцять стало — до Петербурга подався, там же можливостей більше. Ну, а минулого року взяв благословення матінки — і рушив на Далекій Схід, у Зелений Клин[27]. Чули?

— Ні. На свій сором, мабуть.

— Ой, нема чого соромитися! Досить знати, там нашого цвіту чимало, щось подібне до колонії. Тутешня культурна спільнота з ними листується. У них там і книжки виходять, і журнали, і газети. Звідси щось туди йде, звідти — для нас. Словом, Сашко там не пропав. Повернувся оце нещодавно, самі бачите, справжнім японцем. Літо тут перебуде, назад хоче. А чого, у світлі останніх подій, — Кругляк стишив голос, сторожко озирнувся, ніби хтось тут міг їх підслуховувати, — мати тісні зв’язки з сильними громадами наших не зайве. Раптом туди тікати доведеться.

«Тебе стосується, мосьпане. Навіть не уявляєш, як сильно».

Чечель укотре ледь стримався, застромив зірочку назад.

— Де ж ваш полтавський японець зараз?

— Учиться битися в якогось азіята, — кинув коротун. — Ще тиждень тому поїхав задля того кудись під Юзівку[28], там уже давненько китайці пустили коріння.

— Так Сашко ж ніби японець...

— Б’ються вони однаково. Принаймні він так каже А Сашкові ж краще знати. Забалакав я вас, Платоне Яковичу. Ми ж до мого кабінету йшли.

Тут кругом були книжки.

Чечеля не здивувало, що кімната, де отаборився Кругляк, нагадувала велику книжкову шафу. Радше зацікавило, як господар дає собі лад у такому безладі. Книжки, журнали й газети не лежали і не стояли — були навалені всупереч усяким системам. Принаймні так здавалося на перший погляд. Платон не мав жодного сумніву, що коротун орієнтується в цьому безладі й навіть убачає певну систему. Але не позаздрив би нікому, хто б ризикнув відшукати в цьому паперовому звалищі щось потрібне й цінне для себе.

Запах, яким просяк робочий кабінет Кругляка, нагадав Чечелю чиновницьку канцелярію — місце, де роками, а то й десятиліттями зберігалися чисельні теки з купою паперів і де знайти щось завжди було марно. Простіше написати стос нових паперів, скласти в чергову теку й долучити до безнадійної купи подібних.

Серед бібліотеки, яка більше нагадувала звалище мудростей, виділявся широкий важкий письмовий стіл. На ньому височіла німецька друкарська машинка «Зінгер», з одного боку — безладно розкидані рукописні чернетки, з другого — акуратно покладені чисті аркуші. Тут же розмістилися велика гасова лампа, масивне чорнильне приладдя, прес-пап’є, довгастий глиняний глечик з олівцями. У протилежному кутку під великим годинником із маятником стояв широкий шкіряний тапчан із круглими підголовниками, накритий картатим пледом. Над ним господар почепив репродукцію кавказького пейзажу, Платон упізнав — із Ярошенка[29]. А над столом — величезну карту Полтавської губернії.

— Кажу ж — поки будете моїм гостем, спати можете тут. Кругляк кивнув на тапчан. — Не соромтеся, ми ж усі свої.

Чечель не знав, що на це відповісти. Його мовчання господар вочевидь зрозумів як згоду, діловито кивнув, вважаючи питання вирішеним, знову сторожко озирнувся.

— Платоне Яковичу, вас же насправді сам Бог послав. Навіть не розумієте, наскільки вчасно.

— Тобто?

Кругляк обійшов стіл. Пововтузився біля тумби, видобув із надр шухляди солдатську флягу. Збовтав її, підморгнув.

— Грішники ми з вами. Захопилися вчора. Та хіба ж моя Марія Климівна зрозуміє? Бачте, поставила на стіл, бо ж гості будуть. А якби ви не нагодилися, довелося б мені страждати.

— У вас же є, бачу, — посміхнувся Платон. — Для чого страждати?

— Е-е, мосьпане, не скажіть! Хіба ж я сам-один питиму? Не можна, не по-людськи це.

— Невже справді терпіли б?

— Вірте не вірте — але так, — зітхнув коротун. — Тож хильнімо, бо сил нема. А нам ще про справи балакати.

— Про справи? Нічого не казали.

— А то не я говоритиму. Ось-ось прибуде той, хто вам потрібен.

— Мені, шановний Панасе Пилиповичу, поки ніхто не потрібен.

— Вам так здається. Ну, не мучте мене