Читати книгу - "Велика маленька брехня"

сама про себе подбати! — Вона поглянула на тарілку Абігель. — Ти чому не їси?

— Ми ж приятелюємо з Ренатою та Джіо. Тож, коли їхня донька говорить, що той Зіггі її скривдив, нам би не варто було підтримувати протилежну сторону. Що це взагалі за ім’я?

— Не так вже й близько ми приятелюємо з Ренатою та Джіо, — відказала Маделін. — Абігель, їж!

— А хіба ні? — запитав Ед. — Мені ж ніби подобається Джіо.

— Ти радше його терпиш, — сказала Маделін. — Він захоплюється не гольфом, а спостереженням за пташками.

— Справді? — Ед виглядав розчарованим. — Ти впевнена?

— Ти плутаєш його з Гаретом Хеджеком.

— Справді? — насупився Ед.

— Справді, — відповіла Маделін. — Хлоє, припини махати виделкою. Ти ледь не вийняла Фредові око. Абігель, ти захворіла? Чому не їси?

Абігель відклала ножа і виделку і урочисто проголосила:

— Мабуть, я стану веганкою.

Веганкою була Бонні.

— Тільки через мій труп, — відрізала Маделін. — Ну або ще через чийсь.

* * *

Тея: Ви знаєте, що у Маделін є чотирнадцятирічна донька від першого шлюбу — Абігель? Мені так шкода дітей із розбитих сімей! Я щаслива, що здатна забезпечити стабільне життя та оточення своїм дітям. Упевнена, що в ніч доброчинної вікторини Маделін і Бонні сварилися через Абігель.

Харпер: Власне, я чула, як Маделін сказала: «Я сьогодні точно когось уб’ю!» Думаю, це пов’язано з Бонні. Звісно, я не показую пальцем.

Бонні: Так, Абігель — моя падчерка, і вона справді мала трохи… клопоту, типово підліткових проблем, але ми з Маделін намагалися їй допомогти — як одна команда. Ви відчуваєте запах лимонного мирту? Я вперше використовую цю ефірну олію. Допомагає від стресу. Зробіть глибокий вдих. Ось так. Схоже, вам не завадило б зняти стрес, якщо ви дозволите мені це сказати.

Розділ тринадцятий

Був один із тих днів. Насправді, давно вже цього не було. Востаннє — аж перед Різдвом. Селеста відчувала сухість у роті. В голові легенько пульсувало. Вона йшла за хлопчиками та Перрі через шкільне подвір’я і несла себе обережно і стримано, немов склянку, яку боялася пролити.

Вона загострено відчувала усе навколо: тепле повітря на шкірі голих рук, ремінці сандалів між пальцями, листя фігового дерева, що чітко виділялося на тлі блакитного неба. Ці відчуття були схожі на ті сильні емоції, які переживаєш, коли щойно закохалася, або тільки завагітніла, або вперше сама кермуєш автомобілем. Усе здавалося значимим та важливим.

— Ви сваритеся з Едом? — якось вона запитала Маделін.

— Як кішка з собакою, — радісно відповіла вона.

І Селеста зрозуміла, що Маделін говорить про щось зовсім інше.

— А можна спершу на майданчик на бруси? — закричав Макс.

Школа розпочиналася за два тижні, але сьогодні на дві години відчинявся магазин шкільної форми, щоб батьки придбали усе необхідне на навчальний рік. У Перрі був вихідний, тож після купівлі форми для хлопчаків вони планували піти на пляж неподалік, щоб поплавати з мас­ками.

— Звісно, — відповіла вона Максові. Він побіг уперед, і, дивлячись йому вслід, вона зрозуміла, що то був не Макс, а Джош. Вона втрачала зв’язок з реальністю. Думала, що занадто концентрується, а виходить, що недостатньо.

— Усе добре? — запитав Перрі. Він підняв окуляри, щоб вона бачила його очі. Білки його очей були дуже білі. Її ж очі на ранок після сварки завжди були почервонілі та налиті кров’ю, а у Перрі — завжди білі і блищать.

— Добре, — усміхнулася до нього.

Він теж усміхнувся і пригорнув її до себе.

— Ти така гарна у цій сукні, — прошепотів він їй на вушко.

Саме так вони ставилися одне до одного наступного дня: ніжно і трепетно, ніби вони разом пережили щось страшне, наприклад, якийсь природний катаклізм, і чудом врятувалися.

— Татку, — гукнув Джош. — Ходи сюди і подивися на нас.

— Вже йду, — крикнув Перрі. Він ніби горила вдарив себе кулаками у груди і побіг за хлопцями — згорбився, розмахував руками і видавав гучні горилячі звуки. Хлопці у захваті та страху помчали вперед.

То була просто сварка, втішала вона себе. Усі пари сваряться.

Вчора хлопці залишилися ночувати у матері Перрі.

— Проведіть гарний, романтичний вечір без цих бешкетників, — сказала вона.

Усе почалося через комп’ютер.

Селеста перевіряла, о котрій годині відчиняється магазин шкільної форми, аж раптом комп’ютер видав повідомлення про «критичну помилку».

— Перрі, — гукнула вона із кабінету, — щось не так із нашим комп’ютером! — і враз майнула застережлива думка: не кажи йому, а раптом він не зможе полагодити?

Дурна, дурна, дурна. Вона мала знати. Але було занадто пізно. Він зайшов до кабінету з усмішкою.

— Відійди, жінко.

Перрі непогано розбирався в комп’ютерах. І йому подобалося вирішувати для неї проблеми, і якщо б він і справді його полагодив, то все було б добре.

Але він не впорався.

Минуло десять хвилин. Не треба було бачити його обличчя, щоб зрозуміти, що він не може впоратися.

— Не переймайся, — сказала Селеста. — Облиш його.

— Я все зроблю, — відповів Перрі, рухаючи мишкою туди-сюди. — Я знаю, у чому проблема, мені треба лише, от чорт! — Він знову вилаявся. Спочатку тихо, а потім голосніше. Його голос став різким. І з кожним разом вона здригалася.

Ніби його гнів наростав, і ніби у ній теж наростав гнів, бо вона вже розуміла, який буде сьогоднішній вечір, і який він міг би бути, коли б вона не припустилася цієї «критичної помилки».

Тарілка з морськими делікатесами, які вона приготувала, залишиться недоторканою. Десерт Павлова із тарілки відправиться до смітника. Стільки часу і грошей на вітер. Вона ненавиділа витрачати надарма. Від цього її нудило.

Тож, коли вона сказала:

— Будь ласка, Перрі, просто облиш його, — у її голосі чулося роздратування. І в цьому була її провина. Може, якби вона сказала це по-доброму. Якби вона була більш терплячою. Якби нічого не сказала. Він розвернувся до неї на кріслі. Його очі спалахнули гнівом. Запізно. Його вже не було.

І все ж таки вона не відступила. Просто відмовилася відступати. Продовжувала боротися до кінця через несправедливість цього всього, через сміховинність. Вона лише попросила допомогти їй із комп’ютером. Так не має бути, десь всередині її кипіла лють, навіть після того, як вони зірвалися на крик, і її серце калатало, а м’язи напружилися мов у готовності до бою. Це несправедливо. Це неправильно.

Було навіть гірше, ніж зазвичай, бо хлопців не було вдома. Їм не треба було стишувати голоси та шипіти одне на одного за зачиненими дверима. Їхній будинок був занадто великий для того, щоб крики почули сусіди. Вони ніби упивалися можливістю сварки без обмежень.

Селеста підійшла до