Читати книгу - "Дума про Хведьків Рубіж"

Іван збирає всі сили…

Кінець третього мотиву

— Ну от бачите, не такий страшний виявляється чорт, як його малюють, а тим більше Чортів млин. Та воно млин млином, а в нас, звичайно, свій інтерес. І полягає він, на мою думку, в тому, що вже б час розкрити деякі приховані подробиці, аби дати ґрунтовну відсіч будь-яким нахабним та зухвалим сумнівам, що, мабуть, устигли з’явитися за цей час у моїх дорогих слухачів. Ото ж не будемо марно гаяти часу, а краще відправимось у захоплюючу подорож по туманному минулому деяких наших героїв.

Мотив четвертий

Про підготовку замаху на кошового та ще деякі факти з минулого головних героїв

«Проте цар, уклавши перемир’я з поляками і маючи намір повернути нас в їхні руки, вчинив з нами безсердечно»

(З листа Хмельницького до царя Олексія Михайловича, 1656 рік)

І

У маленької упириці на ймення Ксеня є один потаємний страх. Воно, може, звичайно, і не страх — страшок, а все ж тільки-но дівчина починає засинати (зазвичай десь по обіді, в якомусь зі своїх тимчасових помешкань — погребі, хаті з забитими віконницями, могилі), це відчуття мучить її. Юнці здається, що її схоплять зараз же і витягнуть на Сонце, на світло. Ксеня боїться, Ксеня дрижить усім своїм тендітним тільцем, благає когось невидимого про пощаду, але він, той невидимий, не хоче й слухати, хапає її за плечі, вибиває двері або розриває могилу, кидає Ксеню на землю, не зважаючи на її плач та благання. Іноді Ксені видиться, що з неї зривають одіж упритул до чорної сорочки з трунного сукна для того, щоб кровопивиця швидше згоріла.

Тисячі малесеньких голочок врізаються в бліду шкіру під тканиною, спричиняючи незносимий біль, чується нестерпний запах паленого. Ксеня верещить і прокидається у своєму упирському холодному поту, який, повірте, раз у сто холодніший за наш людський буде…

Але найстрашніше видіння трапляється все ж рідше, хоч і від цього не стає менш жахливим. У цьому видінні Ксеня бачить Всевишнього. Ксеня розплющує востаннє великі яскраво-зелені оченята, і картинка широкого, синього неба (остання картинка в її житті, що обіцяло бути вічним) яскравим сплеском заповнює бездушну порожнину Ксениного тіла пронизуючим поглядом Господа — Бога. І тоді здається Ксені, що то заповнює її упирську сутність справжня жива душа. Мертві холодні вуста розкриваються, і ось-ось має зірватися страшне слово, але, як і будь-який кошмар, цей також не досягає своєї кінцівки, бо надходить пробудження.

Яке ж то слово, що так лякає маленьку упирицю?

То звичне слово, про нього писано-переписано купу Євангелій і слово те: ПРОСТИ.

Одного разу, так нажахавшись, Ксеня мала розмову зі своїм князем Топешем, і той усе зрозумів без слів. Перед ранком він ввічливо постукав у її схованку, якийсь низенький погрібець.

— Увійдіть!

— Здрастуй, Ксеню.

Дівчина проковтнула язик від здивування, хотіла щось сказати, певно, щось безглузде на кшталт: «Ми ж бачилися сьогодні», — але не змогла. Князь підійшов ближче і присів на холодну землю коло якихось двох скринь під стіною, що слугували Ксені лежанкою.

— Як ти?

Топеш спочатку торкнувся долонею до Ксениного чола, наче хотів перевірити, чи нема в неї жару (що було б уже зовсім безглуздо), тоді взяв її за руку.

— Усе добре… — прошепотіла Ксеня наче злякано.

Топеш помовчав.

— Страшний він? — запитав тоді.

— Хто, мій князю?

Князь знову витримав паузу.

— Бог…

Ксеню пересмикнуло, очі налились слізьми й заповнили, як озерця, трупні плями під очима, покотились діамантовим струмочком по смертельно блідих щоках. Очі князя зблиснули якоюсь дивною злобою, але не щодо Ксені — точно не щодо неї. Навпаки, коли їхні з дівчиною очі зустрілись, його, князів погляд пом’якшав настільки, наскільки взагалі міг пом’якшати упирський погляд, і, можливо, навіть трішечки більше.

— Дивись сюди… маленька…

Князь промовив це тихо і навіть трохи тремтячим голосом, чомусь замість звичного «Ксеня», використавши тут дивне, з теплотою вимовлене «маленька». Ксеню могли інколи незнайомі кликати за зовнішньою ознакою — «мала», але ж не оте, ніжне навіть, — «маленька»…

Князь розчепірив перед очима юнки долоню:

— Говори…

— Що, мій князю?

— Говори свій сон…

І раптом без особливих зусиль з боку Ксені її жахіття постало перед очима на диво живе і достовірне, наче саме по собі передалось у сухі, бліді, злегка потріскані вуста:

«Такий був мені сон. Наче мені чогось так тривожно якось. Я сплю. Все ще сплю, проте скоро прокинусь, і станеться щось дуже лихе, лихе і погане — я це знаю… Ось! Ось! Вони заходять — я бачу! В довгих білих рясах, наче ангели чи святі, вони високі, світяться білим. Мені страшно — вони високі, сильні, а я маленька, безпомічна. Вони підходять…»

Ксеня заледве стримує страшний потік сліз і клубок, що став поперек горла.

«… Тягнуть мене до виходу, а я благаю їх: не треба, я не буду більше! Я кажу: я не буду більше! А вони не слухають. Мені страшно, бо вони білі, а я чорна. Я горнусь до стіни…»

Топеш розгадує Ксенин сон. Це знання відоме тільки йому — істина причина того, що відбувається в Ксениній голові десь глибше, ніж картинка. Ось потроху проступають обриси видіння Святослава:

«Притулок. Сирітський притулок одного католицького монастиря в Румунії. Ксеня в підвалі того монастиря. Їй років 6–7. Ксеню обливають свяченою водою, б’ють монастирським хрестом, як каменюку. Солома у Ксениному кутку темниці за роки знущань стала вже зовсім червоною, і Топеш знає, що то не відмивається. І то не відмиється, бо то не кров… Ліва рука дівчини прикута кайданом і ланцюгом до стіни. «Увіруй! Увіруй!» — кричить п’яний монах. «Ха-ха!» — сміється. Стусани припиняються, монах відходить до дверей, каже наостанок: «Ну що ж, подумай поки що! Ха! Подумай, що Бог справедливий, адже не дає тобі смерті. Слава Ісусу! Подумай, а я тобі присвічу, щоб краще думалось», — кинув смолоскип на солому…

До Ксені не заходили днів два, поки не згоріло, не перетліло все в її темниці. Коли все ж завітали, побачили зовсім нагу перелякану дівчину серед суцільної золи, так само прикуту кайданом. «А я думав, вирветься», — буркнув один монах. Підійшли ближче. Вгледіли коло кисті ще не зовсім вздоровлену рану від іклів. «Чого не одгризла до кінця?» — спитав у Ксені той самий монах. У відповідь почувся тільки жалібний схлип. «Що ти