Читати книгу - "Перспективи Української Революції"

поневолених народів. Щойно тоді західні держави могли б підтримувати різним способом їхні прямування до ступневої емансипації, не наражуючись на безпосередній конфлікт з Москвою.

Не треба доказувати, що таке наставлення деяких політичних кіл Заходу цілком шкідливе й несприйнятливе для визвольних рухів. Але в користь цього напрямку треба відмітити, що згадані політичні кола відкрито показують своє відношення до долі поневолених Москвою народів, отже не створюють жодних оманних сподівань. Під цим оглядом вони мають чіткішу й послідовнішу лінію, ніж ті політики, що виявляють прихильність до боротьби поневолених народів, але виключають будь-який власний риск чи жертву. Очевидно, самостійницька політика поневолених Москвою народів не може сама змінити неприхильного наставлення до справи визвольної революції деяких західніх кіл. Бо цей напрямок є складовою частиною т. зв. коекзистенційної політики, яка мусить насамперед показати свою недоречність та шкідливість для самих західніх держав у справах, які порушують їхні інтереси ближче й гостріше, ніж справа поневолених Москвою народів.

У нашій статті звертаємо головну увагу на напрямки прихильного наставлення до протибольшевицької визвольної боротьби, для яких питання воєнного конфлікту з СССР є головним рушієм або гальмом. У практиці обидва ці напрямки сходяться в тому, що прихильність визвольній справі поневолених народів не сміє спричинити поважніших жертв для західніх держав, зокрема не може їх наражувати на війну з СССР. Таке наставлення має переважаючий вплив у західній політиці й самостійницька політика поневолених народів має з ним найбільше до діла.

Справжня вартість такої прихильности для визвольних змагань показалась у живій дійсності неоднократне, зокрема рік тому під час мадярського повстання. Самі симпатії і співчуття не вистачають там, де йде про практичну підтримку вільними народами визвольної боротьби народів поневолених. Збройна боротьба з московсько-большевицьким імперіялізмом потребує всебічної допомоги ззовні. Коли ж котрась держава заявляє свою підтримку, але тихцем тримається засади, що ця підтримка не може створювати загрози війни з СССР, то на практиці це означає, що цієї підтримки не буде саме у вирішальній ситуації і в найваж-ливішому секторі, а визвольна революція, яка на неї розраховує, буде підведена й залишена на власні сили. Вистачить, щоб большевики загрозили війною, і прихильність до революційно-визвольної боротьби з боку держав з таким наставленням обмежиться тільки словесними симпатіями. Для народу, який підіймає визвольну революцію, краще відразу знати справжній стан, покладатися тільки на власні сили, ніж розраховувати на нереальну зовнішню допомогу. Відповідно до цього революційний рух розпляновує свою боротьбу на основі власної спроможносте або стримується з розгортанням одвертого, збройного повстання до відповідної міжнародньої ситуації.

Страх перед війною з СССР та бажання уникнути її за всяку Ціну — Це той фактор, що увесь час паралізує західню політику супроти московсько-большевицького імперіялізму, відбирає їй ініціятиву й рішучість у всіх вузлових справах сучасного міжна-роднього укладу. З цієї причини лишаються невикористаними різні можливості співдії між протибольшевицькою визвольною боротьбою поневолених народів і західніми державами в їхніх намаганнях стримати дальшу експансію московського імперіялізму. Співдія зовнішніх протибольшевицьких сил і акцій із силами внутрішніми, діючими на теренах СССР і його сателітів, при відповідній напрузі привела б до розгромлення большевизму-комунізму, себто — до ліквідації неволі для одних, а для других — постійної загрози. Тому спільна боротьба поневолених Москвою народів і ще вільних, але вже загрожених большевицькою аґресією держав є однаково необхідною як для одних, так і для других. Відхилятися від неї, покладаючись на те, що ввесь її тягар винесе другий партнер спільної долі — шкідливо й невідповідально не тільки супроти спільної справи, але теж і супроти власної долі.

Протибольшевицька революційна боротьба є для західніх держав таким самим важливим допоміжним чинником і доброю нагодою для знищення московсько-совєтського імперіялізму, як була б їхня війна з СССР для визвольної боротьби поневолених народів. Доцільне використання такої нагоди як одними, так і другими полягає насамперед у тому, що, розгорнувши одночасно боротьбу, — розділяємо силу ворога на два фронти, внутрішній і зовнішній. Ні одні, ні другі не потребують тут керуватися альтруїстичними мотивами, вистачає національний егоїзм, як рушійна сила, якщо він поєднаний з правильним розумінням ситуації і неухильної історичної конечности, що наказує прийняти боротьбу з московсько-большевицьким імперіялізмом і вести її з повною напругою своїх сил аж до остаточної перемоги. Коли в західніх народів, а зокрема в їхніх керівних політичних колах устійниться правильне розуміння положення та диктованих ним завдань, тоді прийде теж властиве трактування питання війни і протибольшевицької революції.

Підтримуючи визвольну боротьбу поневолених Москвою народів усіма засобами, західні держави можуть звільнитися від большевицької загрози значно меншою ціною, ніж їм треба буде скласти її тоді, коли сам СССР накине їм вибір: війна або капітуляція. А підтримка від Заходу може бути вповні успішною тільки тоді, коли вона буде наслідком твердого рішення довести до перемоги визвольної справи і до розгромлення большевизму-комунізму всіма можливими засобами. Риск війни і большевицькі погрози не можуть спиняти активної допомоги революційній боротьбі поневолених народів. Якщо московсько-большевицький імперіялізм ставить перед західніми державами неухильну перспективу збройного зудару, то краще для Заходу прийняти боротьбу у вигіднішій для нього ситуації, коли большевики зайняті ще другим, внутрішнім фронтом, ніж ждати пасивно, поки Москва сама вибере найдогідніші для неї час і обставини, щоб розправитися з Заходом.

Якщо добре застановитися над тим, яким страшним ворогом для всіх волелюбних народів є московсько-большевицький імперіялізм та скільки треба змобілізувати сил і скласти жертв, щоб його побороти, тоді яскраво видно ціле безумство всіх малодушних концепцій тих політиків, які шукають способів викрутитися від своєї частки в тій боротьбі, щоб інші народи самі, без них, перенесли ввесь тягар і жертви протибольшевицького змагання. До таких концепцій, як ми вже згадували, треба зарахувати трактування протибольшевицької революції тільки в пляні забезпечення Заходу від большевицької агресивної війни, себто — обмежену прихильність, яка кінчається там, де починається риск конфлікту з Москвою. Такі напрямки цілком фальшиві і шкідливі як для визвольних змагань поневолених народів, так і для правильної політики західніх держав. Тому таким концепціям треба виразно й рішучо протиставитися, що й мусить мати на увазі закордонна самостійницька політика поневолених Москвою народів. На жаль, під цим оглядом бувають дуже поважні схиблення. Часто зустрічаємо задалеке пристосування власної політичної тактики до панівних настроїв серед західніх народів, що приводить до наслідків суперечних із рацією визвольної боротьби. Недоцільно й шкідливо зображувати питання протибольшевицької визвольної революції в невірному насвітленні, пристосовуючи його до бажань західніх народів, щоб з'єднати собі їхні хвилеві симпатії.

Звичайно, західньому суспільству може подобатися надія на те, що поневолені Москвою народи власною революційною боротьбою розгромлять большевизм і звільнять