Читати книгу - "Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994"

дня 1937 року відправилась у відкрите море заповнена в’язнями баржа «Клара Цеткін», щоб надвечір повернутися порожньою?..

Прошу екскурсовода показати каземат Калнишевського. Спускаємося із свічками в підвалля Головленкової вежі. Під ногами потріскує лід, стіни течуть. Бредемо зовсім темним лабіринтом. Зупиняємося. Тут… На вході в каземат мені, середньому на зріст, ще можна стояти не горблячись, та за два кроки вперед треба вже згинатися. Ширина каземату – в розвід рук. Глухо, зовсім глухо. Кличу дружину, щоб ішла за нами, та вона не чує. Голос не долунює звідси на світ Божий.

Стає лячно, хочеться негайно йти звідси геть. Важко повірити, що тут могла прожити людина шістнадцять років. І спливають одне за одним уперті питання. За що? Як не здригнулася рука всесильного фаворита Катерини II Гришки Потьомкіна, коли він підписував вирок своєму бойовому соратникові з часів переможної російсько-турецької війни? Як міг столітній дід витримати цю темряву, холод, сирість? Не помер, не збожеволів, не покінчив самогубством? Вийшов сліпий і гордий: не захотів повертатися на рідну землю – не ходити ж лицареві жебраком по закріпаченій Україні! Ліберальному цареві Олександру І кинув глузливо: «Побудуйте для колодників справжню тюрму, щоб вони не мучились, як я, в сирих казематах фортеці». Та не виконали прохання «вічного в’язня» навіть тюремники першої половини XX століття: зробили тюрмою храм Божий!

…Господь не захотів, щоб ми з Віктором потрапили на Соловки: авіаквитки були закуплені туристичною групою, а чекати в Архангельську цілий тиждень другого рейсу ми не могли. Та винагородив нас Бог зустріччю з архімандритом Йосифом, без якої наша поїздка була б зовсім безрезультатною: наступного дня ми вилетіли до Москви і ще застали його високопреподобіє в московському Соловецькому дворі перед відльотом у Кемь.

Отець Йосиф поставився до нашого заходу доволі позитивно, пообіцяв установити, де нині знаходиться надгробна плита Калнишевського, й сприяти перевезенню в Україну хоча б її копії і, звичайно, останків кошового отамана, якщо вдасться їх знайти. Після вияснення питання ми зможемо приїхати вдруге з авторитетною комісією.

І все було б якнайкраще, якби… Отець Йосиф примружив очі, достоту так, як ієромонах Стефан, і проказав з ледь відчутною іронією, й це означало, що його згоди на перевезення праху Калнишевського може й не бути.

«Але ж, панове, – мовив архімандрит, – не забувайте, що кошовий отаман сам не забажав повертатися в Україну».

«А їхати на Соловки велике мав бажання?» – випалив я.

«То інше питання…»

До дискусії ми не вдавалися – давно звикли до московського цинізму й блюзнірства.

І тоді ми пожалкували, що не підождали тиждень, щоб побачити Соловки хоча б очима туристів. Особливо бідкався Віктор Федосєєнко – ще ж бо ніколи їх не зрів.

А Соловки раннім літом чарівні. Кують зозулі, розпускається брость на деревах, й ваблять до себе смерекові бори й чисті, мов око, озера. Й коли підходиш до Чудової гори, забуваєш, чому її назвали Сокирною, а озеро, що тихо зорить у підніжжі, – Червоним… А карали тут колись двох дівиць, які проти волі залишилися на острові. їм наказали вирубати сокирами в горі триста сходинок, а потім винести на саму вершину по два відра води, не розхлюпавши ні краплі. Не зуміли цього зробити дівчата, й кати тими ж сокирами стяли їхні голови, й кров стікала в тихе озеро. Була це перша невинна кров, пролита на соловецькій землі, – потім вона тут лилась потоками, й земля начинилася трупом.

Напевне, й не підозрювали перші поселенці острова – ченці Савватій і Герман, що хрестом, якого вони вкопали поблизу Чудової гори, освячують на довгі-предовгі роки цей шмат землі для сліз і горя. Не могли підозрювати святі отці й того, що їхні далекі нащадки – унікальні в історії людства більшовицькі садисти – опорочать цю неторкану красу злодіяннями й людським стогоном, якого ніщо живуще почути не могло.

Проте втішмося оптимістичною істиною: якими б страшними тюрми не були, згодом вони стають музеями.

17

Й нарешті простелилася переді мною передостання мандрівка…

Про останню вражень не напишу, якою б вона не була – довгою чи короткою; хтось інший, можливо, згадає, як я переходив через місток над Березівкою в Пилипах, святошно несучи в руках мисочку з кутею для бабусі, та й скаже, якою заповною була та посудина й чи в міру я кутю посолодив – передав або не додав їй меду; а може, за час подорожі стухла пшеничка й непридатною стала для спожитку, а щонайгірше, якби мисочка спорожніла й моя мандрівка з колядою виявилась даремною; та вже – як буде, так буде, я про те не знатиму, хоч мені не байдуже, ой не байдуже, як той – інший – про мене згадає!..

А передостання подорож була такою, яка й належиться письменникові, котрий усе життя, йдучи до переправи, тяжко й чесно трудився в силу своїх можливостей. І то ж треба, щоб так випало: під час потопу, який заливає останню імперію, й ми увіч спостерігаємо, як вона занурюється в каламутні вири, немов міфічна Атлантида, і нам пощастило те явище зріти (чого там хтось ще скиглить?) – під час останнього у світовій історії потопу виплив на води й попрямував з Балтійського через Чорне й Егейське море новітній ковчег, забравши з тридцяти країн, які належать до ареалу цих трьох морів, близько півтисячі письменників – європейську еліту, котра повинна приплисти в нову епоху й дати життя новітній