Читати книгу - "Руйнуючи долі, Стів Маккартер "

- Вони завжди підходять так до будь-якої справи. - тихо пояснив їй Максуд.

Жазель підняла брови та кивнула. Її нотатки в блокноті, з питань роботи, здавалися тепер дитинством якимось.

- Я залишив масив каменю на скелі. - задумливо сказав алхіміст, роздивляючись креслення. - Його мало б вистачити.

- Чудово. - зрадів будівельник, що аж підстрибнув на місці. - Це розв'яже нам руки. Адже зараз ми постійно маємо регулювати… - він різко повернувся до Максуду і посміхнувся. - Просто допоможе нам.

Весь п'ятий рубіж Йоші розповідав усім, як важко дістати у фортеці потрібний йому матеріал. Добре ще, що люди не сильно опираються, коли будівельники просять у них щось. Поєднувач всю дорогу вивчав креслення, іноді ставлячи питання будівельнику. Жазель із Максудом йшли мовчки. Літня спека потихеньку починала вимотувати. Жазель прибирала піт з чола. Вона подивилася на Амайанту. Та простенько летіла собі.

- Хтось сьогодні не веселий. - тихо сказала вона Максуду.

Воїн лише плечима знизав. Не хоче говорити, мабуть. Жазель невдоволено відвернулася. Через сто кроків вона побачила Химерниць. І почула підвищені тони.

Дезіре розплющила очі. Темна висока стеля. Старі стіни. Вона лежала на підлозі. Під головою жодної подушки чи одягу. Лише голий холодний камінь. У дівчини заболіла потилиця, і вона… Раптове усвідомлення. Немає нічого гіршого. Воно вдарило дівчину з такою силою, що хотілося кричати. Закрити очі та кричати. Поки не помреш. Можливо, вона б так і зробила, якби не інші Химерниці, що знаходилися в кімнаті.

- Вона нам більше не командир. Ти хіба не бачиш на що вона перетворилася?

Дезіре впізнала голос. Він належав Арлет Шерро. Білій Химерниці. Це досить рідкісний дар. І ця рідкість зовсім не робила його сильнішим за інші. Скоріше, навпаки. До групи її взяли не через колір. Вміння битися не було її сильною стороною. І років їй уже не мало. Близько п'ятдесяти. Вона вчений. Перекладає тексти, експериментує з артефактами. Саме вона розкрила левову частку здібностей цих давніх штук. І вона знаходила їм застосування. Дезіре ніколи не взяла б її в загін з власної волі. Але на цьому наполіг сам імператор. Мабуть, Арлет була його людиною. Дезіре давно підозрювала її в тому, що вона про все повідомляє у неї за спиною. Шерро всюди тицяла свій ніс, все їй хотілося знати. Вона перша дізнавалася про всі плітки і, мабуть, переказувала їх кому треба.

- Нам потрібно обрати нового командира. Когось урівноваженого. Щоб він не кидався в гущавину ворожих військ, борючись сам. Химерниць потрібно координувати. - продовжувала Шерро. - Те, що ми змогли об'єднатися в одну групу, це ціле досягнення. Бачить Звід, імператору це коштувало цілого витраченого року життя. А тепер усе може розвалитися. Якщо кожна з нас так легковажно кидатиме весь свій загін задля якоїсь незначної сутички, що тоді з нами станеться? Тому я й кажу, що нам потрібна досвідчена тверда рука. З голосом розуму, а не гарячої крові.

Дезіре заплющила очі. Вона не хотіла цього чути.

- І ти, звісно, ​​пропонуєш себе?

Другий голос. Врівноважений, спокійний, сильний. Дезіре на мить розплющила очі. Тревізо.

- Я ж не вирішую це питання, ти розумієш? - все ще спокійним тоном спитала Селюстір, відкидаючись на спинку стільця і ​​кладучи руки перед собою на стіл. - Все станеться так само, як і з Дезіре. У чесному поєдинку.

- Так. - зам'ялася Шерро. - Це все тому, що ми зараз збунтували проти Азаніеля і перейшли до цього пройдисвіта. Знову ж таки, дурне емоційне і не обдумане рішення.

- Ми не збунтували. - перебила її Тревізо. - Так вирішив наш командир. Ми підкорилися. Якщо тебе щось не влаштовує, то можеш не йти з нами.

- Тихіше, тихіше. - підняла руки в заспокійливому жесті інша Химерниця. - Називай це як хочеш. Але імператор думає, що ми збунтувалися.

- І чому він так думає? - підняла брови зелена Химерниця.

Шерро хмикнула.

- Те, що сталося з Дезіре, не врятує її. Для неї самої краще було б, якби вона на місці і померла. Можливо, тоді б мені вдалося переконати імператора, що цей Максуд вплинув на неї якимись чарами. Дезіре визнали б героєм і її сім'ї не довелося б за неї соромитися. Адже, ти знаєш, хто в неї батько.

- Чому соромитися? - Тревізо підвищила голос. - На мою думку, можна тільки пишатися.

- Пишатися? А ти це бачила? - Шерро порилася у себе в кишенях. - На, читай. Наказ імператора про арешт Химерниці. Уявляєш, яка це пляма на її знатній родині?

Дезіре сильніше заплющила очі. Сльози самі потекли по щоках. Всі рішення у фортеці вона приймала з огляду на те, як це позначиться на загальному розташуванні сил, а не на родинних плямах. І до чого це призвело? До арешту?

- Дата вчорашня. Чому ти вчора не надала документ?

Настала тиша.

- Страшно було сказати це у вічі Дезіре? - продовжувала питати Химерниця.

Дезіре трохи потепліло в грудях. Тревізо завжди була відданою. І залишилася такою навіть після того, що сталося. Навіть після того, як вона сама перестала бути однією з них. Дезіре тихо зітхнула. Так, тепер вона не Химерниця. Як з цим жити далі? Чи можливо з цим жити взагалі? Скільки себе пам’ятає, стільки вона й була Химерницею. А тепер…

- Ти натякаєш, що я боялася тієї неврівноваженої? - підняла голос Шерро. - Скоріше, я далекоглядна.

- Угу. Тримати указ у таємниці, щоб потім використати його у потрібний момент. Увігнати ніж у спину. - Тревізо залишалася спокійною, незважаючи на гострі вирази.

Цей її спокій навіть Дезіре іноді виводив із себе. У цьому компоненті з нею могла позмагатися лише Сандрін.

- І як ти збираєшся стати головною?

- Для початку, ми маємо повернутися під заступництво Азаніеля. Попросити вибачення за нашу неприйнятну і необдуману витівку. І зайняти місце в його армії, там, де ми й маємо перебувати. Ми люди, а не ті неотесані мужлани, які прийшли до армії цього Максуда.