Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба"

ними виявляються лише за двома ознаками: міські жителі здебільшого круглоголові та широколиці[769]. Крім того, вони мали трохи вищий зріст. Привертає увагу, що черепи з курганного некрополя XI—XII ст. на території Переяслава схожі с синхронними серіями Чернігова та Любеча, відрізнялися від них лише трохи вищим обличчям. Останнє свідчить про вплив морфологічних особливостей сільської людності Переяславщини.

В середній течії Десни, басейні Сейму і верхів’ях Сули, де в другій половині І тис. н. е. мешкали літописні сіверяни, в давньоруський час був поширений доліхокранний середньолиций тип, який знаходить певні аналогії серед нащадків радимичів, дреговичів, смоленських та тверських кривичів. За більшістю провідних краніологічних ознак він схожий також з морфологічними варіантами, поширеними серед нащадків населення полянського племінного союзу, однак відрізняється від нього трохи довшою формою черепної коробки та вужчим обличчям. Останнє не стосується жителів Путивля: і за черепним покажчиком, і за шириною вилиць вони відчутно тяжіють до мешканців правобережних міст, особливо Києва та Юр’єва. Схожі результати отримані і в процесі вивчення невеликої краніологічної серії з літописних Лубен, де також фіксується наявність правобережного антропологічного компоненту. На відміну від інших міських серій Київської Русі черепи з путивльського та лубенського некрополів істотно відрізняються від синхронних серій сільської округи цих давньоруських міст[770].

У верхів’ях Здвижу, Тетерева, Ужу та Уборті, де на час утворення Київської Русі локалізувались літописні древляни, Г. Ф. Дебець, Т. О. Трофимова та Т. І. Алексеева вирізняли мезокефальний, високоголовий і широколиций тип. Схожі антропологічні варіанти поширені і на захід від окресленої території — у верхів’ях Стиру та Горині, де вони пов’язані з підкурганними похованнями на горизонті. Що стосується похованих в ямах під курганними насипами, які частіше трапляються в межиріччі Стиру та Горині — ареалу волинян, то їм властивий схожий з попереднім, але більш довгоголовий антропологічний тип, який, крім того, відзначається середньою висотою черепної коробки і трохи вужчим обличчям.

Східнослов’янське середньовічне населення Середнього Подністров’я (сучасні Північна Буковина і Молдова) — території, пов’язаної з літописними тиверцями, — характеризувалось мезокранією, середніми розмірами лицьового відділу, дуже широкими і невисокими орбітами, значним горизонтальним профілюванням обличчя, високим переніссям, середнім виступанням носа. Найближчі аналогії цьому поєднанню ознак серед інших груп давньоруської людності України можна знайти в ареалі древлян. Специфічні риси відзначені в Василівській серії, де виявлена тенденція до високолицьості, високоорбітності та вузьколицьості.

Чим же пояснюються відмінності фізичного типу окремих груп давньоруської людності України?

Перше. Ще визначний чеський вчений Л. Нідерле, що досконало володів методикою антропологічних досліджень, дійшов висновку про те, що морфологічні риси «праслов’ян» склались на тій обширній території, де в добу неоліту-бронзи та раннього заліза були поширені широколиці європеоїдні варіанти. На півночі вона обмежена верхньою та середньою течіями Західної Двіни, на півдні — лівими притоками Дунаю в його середній течії, на заході — верхньою та середньою течіями Західної Вісли, на сході — середньою та нижньою течіями Дніпра[771]. Окреслений регіон знаходиться на стику ареалів північноєвропеоїдної доліхокранної світлопігментованої та мезокранної темнопігментованої південноєвропеоїдної рас. Тут здавна мешкали носії різних морфологічних комплексів, жоден з яких не може вважатись «праслов’янським». Це дає підстави думати, що східні слов’яни, а серед них і племена, що мешкали на терені України, ніколи не були однорідними в антропологічному плані, хоча і мали деякі специфічні риси, за якими відрізнялись від давніх германців, фракійців та ін.

Друге. Розселяючись на території Східної Європи, блов’янські племена асимілювали місцеву дослов’янську людність, що призвело до певних змін їх фізичного типу. Саме цим, на думку Т. І. Алексєєвої, пояснюється зменшення діаметра вилиць у багатьох східнослов’янських груп, які контактували з вузьколицими фіномовними і, вірогідно, іраномовними племенами. Певну роль у формуванні морфологічних особливостей давньоруської людності відігравали також її взаємини з більш пізніми тюркомовними кочівниками.

Розглянемо витоки означених вище антропологічних типів середньовічного неселення України.

Аналіз краніологічних даних показав, що відносна широколицість як визначальна риса слов’ян найвиразніше простежується серед західних груп давньоруської людності України — нащадків древлян, волинян, тиверців та уличів. За цією та багатьма іншими ознаками, зокрема великими розмірами черепа, колишні волиняни і меншою мірою древляни схожі із західними кривичами, а також балтськими племенами, зокрема латгалами[772].

Щодо відзначених вище специфічних рис черепів з могильника поблизу с. Василів у Середній Наддністрянщині, то вони, ймовірно, мають інше походження. Аналізуючи величини верхньолицьового, орбітного та носового покажчиків у цій серії, М. С. Великанова зауважує, що вони «ухиляються в західнослов’янському напрямку і лежать по суті поза східнослов’янськими межами коливань цих ознак»[773]. З цим можна погодитись, але з одним суттєвим застереженням: отримані дані не слід розглядати як доказ прийшлого характеру василівської популяції, хоча самі по собі міграції різноетнічних груп у межах Київської Русі не були чимось надзвичайним. Мова йде про напрямки давніх антропологічних зв’язків населення Карпатського регіону та суміжних з ним територій, яке і в наші дні за своїми морфологічними особливостями знаходить широкі аналогії серед західних слов’ян (словаків, південних поляків, окремих груп чехів та ін.)[774].

На іншій основі склався антропологічний тип давньоруського населення Середньої Наддніпрянщини, де напередодні утворення Київської Русі існував полянський племінний союз. Як і всім іншим східнослов’янським групам, йому були властиві специфічні пропорції лицьового скелета (відносно низьке лице з низькими орбітами і досить широким носом), за якими воно відрізнялось від своїх попередників — більш високолицих, високоорбітних і вузьконосих носіїв черняхівської культури. Поряд з цим згадані відмінності в Середній Наддніпрянщині виражені менш чітко, ніж у більшості інших регіонів України. Більше того: за рядом важливих краніологічних ознак, а надто діаметром вилиць, між черняхівським та давньоруським населенням історичного центру України існує певна подібність, що, на думку М. С. Великанової, «дозволяє припустити певну роль черняхівського елементу у формуванні антропологічного типу полян»[775]. Ще категоричніше з цього приводу висловилась Т. І. Алексеева: «Поляни по суті є безпосередніми нащадками черняхівців»[776]. Однак це, безумовно, є перебільшенням: фізичні риси русичів Середньої Наддніпрянщини склались у процесі взаємодії двох основних морфологічних компонентів: грацильного черняхівського та масивнішого, носіями якого були інші групи. Ймовірно, ними були племена празької культури, антропологічний тип котрих унаслідок поширення обряду кремації залишається невідомим.

В антропологічній літературі останніх десятиліть неодноразово ставилося питання про роль кочівницького компоненту у формуванні морфологічних рис русинського населення Київщини, Черні-* гівщини та Переяславщини. Інтерес до цієї проблематики пояснюється численними літописними свідченнями про слов’янсько-тюркські взаємини в цих регіонах і знахідками кочівницьких поховань на давньоруських некрополях. Ще наприкінці минулого століття Д. Я. Самоквасов отримав на території колишнього Канівського повіту