Читати книгу - "Три листки за вікном"

class="p1">– Звісно, назвав, – сказав спокійно директор, – але це не значить, що ви не маєте гріхів.

– Гріх – це наші думки чи діла? – спитав я.

– Це наша зарозумілість, – мовив директор і усміхнувся трохи цинічно.

– Зарозумілість перед небом чи перед самим собою? – наївно спитав я.

Директор зупинився, глянув на мене й, жартівливо погрожуючи, покивав пальцем.

– Ви ще дуже молодий, – проголосив він, коли ми знову пішли, – і вам, на мою думку, краще вдавати розумного, залишаючись насправді дурним, ніж навпаки.

– І це має бути свідомий акт? – здивувався я.

– Та ж звісно! – вигукнув директор. – Так безпечніше, і нікому не чинитимете неприємностей. Бог не за розум прокляв людину, а за надмірний апетит, а розум послав, щоб вона могла в цьому світі вижити. Але бог і зарозумілих не терпить…

Ми піднялися по сходах, а за кілька хвилин Ковнірчук уже розглядав призначену йому ікону. Він раптом опустився на коліна, а що мені не годилося при тому стояти, вчинив я те ж таки. Обличчя в директора стало строго святенницьке, він пильно вдививсь у зображення святого, і вуста його заворушилися й посиніли. Кров відлила йому від обличчя, а очі налилися вогнем. Мені раптом страшно стало стояти обіч цього чоловіка, здається, він перевищував мене розумом і якоюсь недозволеною відчайдушністю: коли на мені напластовано два єства, то на ньому їх було – як кілець на розрізі дерева. В лісі людей, подумав я, – це дерево твердої породи, але й воно вже дуплавіє. Дуплавіє через те, що, ховаючи своє «я» за декількома машкарами, зовсім забуло, яке ж справжнє, адже й воно давно стало маскою, а коли так – зникло. Цей чоловік одяг на себе десять кожушків, як цибуля, і зовсім не впевнений, що під тими кожушками є тіло. Через це він, як та ж таки цибуля, їдкий, і не в одного від того виб'ються на очі сльози.

– Це добра ікона, – сказав поважно Ковнірчук і звівся, струшуючи з колін порох, якого в мене на підлозі не було. – Ви щиро хочете мені її подарувати?

– Віддарувати, – уточнив я. – Це не моя власність, а річ покинута.

– Ви дуже впертий, – сказав директор м'яко. – Занесете мені якось. Але не трактуйте це як хабар.

На його вустах заграла іронічна усмішка, і ми обоє зрозуміли, що трактуємо цю ікону не як хабар, а як символ союзу, який тільки й закладається, щоб один не чинив капості другому.

– То ви познайомите мене зі своєю столоначальницею?

– Я скажу, що ви обдивляєтеся казенні квартири, – знайшовся я.

– О, тоді вона трактуватиме мене серйозно! – засміявся директор і впевнено рушив до дверей, як і належить людині чиновній та солідній…

Внизу я постукав у двері і звістив Охоцькій про перевірку казенних квартир, що підлягають віданню гімназії. Здається, нічого гіршого я вигадати не міг, бо Охоцька побіліла й подивилася на директора так перелякано, що на його обличчі мимоволі з'явилася поблажлива усмішка. Він відіслав мене кивком голови, і моя тілесна оболонка відійшла, потупотівши по залізних сходах, а невидима спокійно всілась у крісло і почала з інтересом наслухати й наглядати, адже між цими двома розігралася досить промовиста сцена.

– Я справді оглядаю квартири, – сказав майже офіційно директор, сідаючи в запропоноване йому крісло, а що було воно те саме, де вмостився і я, то довелося мені перебратися й сісти на менш вигідний стілець. – Ви тут живете давно?

– П'ять років, – прошепотіла Охоцька. Ковнірчук увіч милувався нею: була вона при своєму переляці ще привабливіша, ніж завжди.

– А на якій підставі? – поцікавився директор. – Здається, до гімназії ви відношення не маєте?

– Я оселилася тут за згодою покійного директора, – сказала Охоцька.

– Отак узяли і вселилися?

– При сприянні колишнього правителя губернської канцелярії Біляшівського, – сказала жінка.

– О, це вже зрозуміліше, – директор постукував пальцем по коліні. – А він на якій підставі про вас турбувався?

– Мій покійний чоловік був його чиновником.

– Значить, з філантропійних мотивів, хм… Але тепер склалася така ситуація, що один ваш добродійник у могилі, а другий не при владі, чи не так?

Охоцька мовчала. Ковнірчук підхопився й почав ходити по кімнаті, а я тим часом зайняв крісло, де він сидів.

– А коли, припустімо, в мене буде перевірка? – спитав він. – Як я поясню факт вашого проживання на казенній квартирі?

– Я живу при дуже обмежений засобах, – прошепотіла Охоцька. – У мене троє дітей.

– А де ваші діти?

– В сусідній кімнаті, пане директоре. В сусідній кімнаті стояла така тиша, що не було ніякого сумніву: діти справді там.

– Покажіть мені їх.

Охоцька покликала дітей, і вони спинилися біля порога кімнати, дивлячись на пришельця так само перестрашено, як і їхня мати. Ковнірчук підійшов до старшого і взяв його за підборіддя.

– Ти, здається, вчишся в гімназії? Хлопчик кивнув.

– А ті два?

– В пансіоні Рихлінського.

Ковнірчук обдивлявся дітей, як товар, виставлений на продаж.

– Ну, що ж, славні хлопці, – сказав він задоволене. – Відішліть їх.

Діти безшумно зникли в сусідній кімнаті, а Ковнірчук знову рушив до фотеля, примусивши мене поступитися йому місцем. Він сів і занімів. Так само мовчала Охоцька.

– Ну так що? – спитав він різко.

– Я хотіла б просити пана директора залишити нас на квартирі, – тихо проказала Охоцька. – Вік би вам були вдячні!

– У який спосіб? – спитав він цинічно. Охоцька почервоніла, в очах її з'явилися сльози.

– Тільки не плачте, – знову підхопився з крісла Ковнірчук. – Ви не маленька й повинні розуміти, що все повинно бути по закону. Ніхто, чуєте, ніхто не має права переступити закону, бо це суворо карається.

– Я прошу людського милосердя, – прожебоніла Охоцька. – В мене е трохи грошей, хотіла придбати меншим гімназичну форму.

– І що? – спитав Ковнірчук, ставши зовсім близько біля вдови.

– Я могла б запропонувати ці гроші вам…

Ковнірчук засміявся.

– Ви мені пропонуєте хабар? – спитав він, обриваючи сміх.

– Та боже борони! – злякалася Охоцька. – Просто хочу вам віддячити…

Він раптом торкнув пальцем пишне персо Охоцької, і та здригнулася.

– Віддячите в інший спосіб, – сказав він. – І запорукою тої віддяки хай стануть приязні стосунки поміж нами. Ви не проти?..

Охоцька мовчала.

– От, наприклад, мені скоро будуть потрібні ваші діти…

– Діти? – зойкнула Охоцька.

– Не лякайтеся, я не збираюся їх їсти. Через якийсь час має приїхати в Житомир з візитом попечитель Київського учбового округу. Я маю щастя знати його, притому досить близько Він любить церковний спів, особливо коли співають хлопчики, і я хотів би навчити псальм ваших синів. Я їм замовлю нову одежу, і це буде така моя плата за цю