Читати книгу - "Невідоме Розстріляне Відродження"

Обніжок
Обніжок горбиться з долини: Як вуж – покручений лежить. З обох боків колосся лине І висне вусом до межі… Перетина межа чубата Дорогу зграйним бурунам, Тікає геть – під сірі хати І ділить поле пополам! Немов накреслена рукою — Вона на грані двох стихій: Сюди – могутньою рікою Зеленоплинний біг, А там – пошматані розливи На безліч власницьких клинів І пінне жито полохливо Ламає листя будяків!.. О, межі, вкриті бур’янами! Останню кров спиваєте з землі: З дідів – ви наче рани На рясношатім тлі! Штурмують вас могутні зливи — (За плавом плав із далини!) І незабаром – спільні ниви Зітруть обніжки і клини! Мати
За селом плещуть хвилі, За селом розіллялись жита, А вітряк, що стоїть на могилі, Ледве-ледве руками хита… Ходить мати дивитись: Очі п’ють зеленаве тло, Годі-годі, старенька, журитись — Не вернутися сину в село! Як упала роса на ярини, А місяць сховався за млин — Розплескався багрець у долині: У житі упав тоді син. Мідним блиском зоря (А на груді – запечені рани!) На кашкеті ще довго тремтіла… Ось тепер – вечорів, тумани Пливуть кораблями На пісок зелених житів. Все вчувається їй: