Читати книгу - "Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій"

комічно. Так, Б. Парамонов, аналізуючи політичні проекти декабристів, резонно підкреслює їхній аристократичний автономізм (головною вимогою декабристів був виборний дворянський сенат, без санкції якого імператор не мав би права приймати закони), — і в пошуках джерел преповажно запорпується аж у часи конфлікту Івана Грозного з боярами (!), впритул не бачачи того, що лежить під самісіньким носом: що принаймні на Півдні рух усуціль складали ті «представники російського офіцерства» з українськими прізвищами, які з дому ще встигли засвоїти, що стосунки шляхтича з сюзереном є договірними і мають реґулюватися засобом виборних інституцій, і саме цього, в їхніх очах «природного», «дідичного» права й домагалися для себе — тільки вже не від Батурина чи Варшави, а від Петербурга.

398

Див.: Лотман Ю. М. Матвей Александрович Дмитриев-Мамонов — поэт, публицист и общественный деятель // Ученые записки Тартусского гос. университета. — 1959. — Вып. 78. — С. 19—92.

399

Докладніше про лицарську самосвідомість козацтва (спеціально  реєстрового) див.: Сас П. М. Політична культура українського суспільства (кінець XIV — перша половина XVII ст.). — К.: Либідь, 1998. — С. 119—143.

400

Єфремов С. Масонство на Україні // Єфремов С. Вибране. — С. 690.

401

Шпенглер О. Закат Европы. — Новосибирск: ВО «Наука», 1990. — С. 72. 

402

«Спогади про Михайла Драгоманова» Олени Пчілки — то, після «Старосвітських поміщиків» Гоголя, чи не найцікавіша літературна пам'ятка життєвого укладу «малоросійського дворянства» миколаївської доби (з тою, зрозуміло, різницею, що Гоголь писав портрет умираючої, в його очах, культури, а Олена Пчілка — нарис із національної історії). Впадає в око, що між «старосвітським» полтавським побутом дворянства і нижчих станів (купецтва, міщанства, духовенства) майже непомітно нездоланного бар'єра: серед знайомих свого батька, Петра Драгоманова (чоловіка впливового, обраного від місцевого дворянства земським суддею, а це був неабиякий гонор — досить пригадати, як пишається званням земського судді Вронський у «Анні Карєніній»), Пчілка згадує не лише поміщиків, а й «міщан та інших», які «приходили до батька так собі, посидіти, погомоніти» (Пчілка Олена. Твори. — К.: Дніпро, 1971. — С. 415), — ситуація, в якій годі уявити собі Вронського в його Костромській губернії. («Дивовижну простоту» життєвого укладу і «якусь близькість» із довколишніми нижчими верствами відзначає й П. Скоропадський у спогадах про своє дитинство в дідовому Тростянецькому маєтку ще і в 1870-ті, див.: Скоропадський П. Спогади. — К. — Філадельфія: Б. в., 1995. — С. 400). Через численних «бабушок», двоюрідних дідів тощо дитяча пам'ять Олени Пчілки зберегла живе й безпосереднє відчуття української «хутірської» культури XVIII ст. — з бібліотеками французьких романів у козацьких кованих скринях, із «жупанками» на чоловіках і «сукнями з коротким стаником та з викотом коло шиї» на жінках, з гітарами, що ще звались «бандурками», служками, що звались «джурами», люльками «на довжелезному чубуку» (ці люльки на чубуку, а також старовинних «Мамаїв» на стінах упереміж із родинними портретами згадує й П. Скоропадський), і т. д. На додачу, Драгоманови-діти жили «в дуже близькім оточенню нашої дворової челяді і взагалі дрібної гадяцької людности. А та полтавська повітова людність в ті давні часи ще значно більше зберігала українські властивості, ніж пізніше. Можна сказати, що українська течія отачала нас могутньо…» (Там само. — С. 416—417). Ось цю-то атмосферу Олена Пчілка потім, уже цілеспрямовано, відтворила й у власній родині, так що всі її «народницькі» педагогічні інновації, які в нас заведено подивляти, можуть, строго кажучи, вважатися такими тільки, якщо міряти наше полтавське дворянство на мірку тульського чи костромського і бачити в Ользі Драгомановій тільки випускницю Київського пансіону Нельговської для благородних дівиць, — тобто оцінювати її діяльність, знов-таки, за нормами насамперед імперської культури.

403

Драгоманов М. Переднє слово [до «Громади» 1878 р.] // Драгоманов М. П. Вибране. — С. 289.

404

Ця фраза належить київському жандармському ґенералу Новицькому і увійшла в українофільський сленґ з подачі молодого В. Самійленка, який почув її від ґенерала на допиті: «Коли я розповів Кониському про свою візиту до ґенерала Новицького, як мене тягали за «малороссийские гадости», то він ніяк не міг забути того жандармського дотепу й часто потім, закликаючи до прочитання або обговорення чогось, казав: «Ну, давайте тепер „заниматься малороссийскими гадостями“» (Самійленко В. З українського життя в Києві в 80-х роках XIX ст. // Самійленко В. Твори: В 2 т. — Т. 2. — К.: Держ. вид-во худож. літератури, 1958. — С. 407).

405

Див.: Ульяновський В. Син України (Володимир Антонович: громадянин, учений, людина) // Антонович В. Б. Моя сповідь: Вибр. історич. та публіцистич. тв. — К.: Либідь, 1995. — С. 9, 75.

406

Див. про це: Косач-Кривинюк О. Виписки з «Рукопису» Гліба Лазаревського // Лариса Петрівна Косач-Квітка (Леся Українка)… — С. 53. Єдиний раз, коли П. Косача, можна вважати, спіткала службова неприємність, був пов'язаний уже з відверто поліцейською справою: 1878 р. Косачі їздили до Парижа на Всесвітню виставку і зустрічалися там з Драгомановим, на той час політичним еміґрантом, оголошеним у Росії поза законом. Завдяки своїм зв'язкам, одначе, П. Косач особливо серйозної нагінки не зазнав — мусив тільки змінити місце служби (зі Звягеля на Луцьк).

407

Див.: Чикаленко Є. Спогади (1861—1907). — К.: Темпора, 2003. — С. 280.

408

Славінський М. Гортаючи сторінки життя // Заховаю в серці Україну. — С. 346.

409

Як «мова міжнаціонального спілкування» французька вживалася і в «ідейно розколотих» інтеліґентських родинах: так, І. Косач-Борисова згадує матір М. В. Лисенка і Софії Лисенко-Старицької, Ольгу Єреміївну Лисенко, з дому Булюбаш, типову представницю старшої ґенерації «малоросійського дворянства», випускницю Смольного інституту і дружину ґвардійського офіцера, яка на старість літ «якось спантеличена була національною свідомістю і демократизмом свого сина, дочки, зятя і говорила: «Откуда это у них такое хлопоманство?» Микола Віталійович <…> ніжно любив і дуже шанував матір, але і для неї не робив винятку і не говорив до неї по-російському» — у висліді «вони залюбки розмовляли французькою мовою» (Косач-Борисова І. Микола Віталійович Лисенко в родинному та дружньому оточенні // Лариса Петрівна Косач (Леся Українка)… — С. 269).

410

Леся Українка збиралася підписати «Бояриню» ініціалами або криптонімом, потерпаючи, щоб ця публікація не пошкодила Квітчиній кар'єрі («Саме перед моїм виїздом одного молодого урядовця позбавлено можливості служити тільки за те, що заручився з свідомою полькою <…>, так-таки просто і всім до слуху говорилося про се» [12, 427–428]), а Олена Пчілка вважала таке перестрахування «злочином» і покликалася для заохоти дочці на власний приклад і успішну, попри дружинине «мазепинство», кар'єру П. Косача. Це, здається, чи не єдиний випадок, коли Леся Українка наважилася делікатно вказати своїй надміру еґоцентричній матері, кому, властиво, та цілий