Читати книжки он-лайн » Публіцистика 📰🎙️💬 » Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994

Читати книгу - "Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994"

213
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 162 163 164 ... 169
Перейти на сторінку:
18

За добрих вісім століть до зафіксованого в українських літописах «шляху з варягів у греки», котрий означав політичну інвазію скандинавів на південь і був пов’язаний з іменами Кия, Рюрика, Аскольда, Дира, Олега, Ігоря, апостол Андрій Первозванний проклав найдавніший шлях через нашу правітчизну, яку тоді йменували Скитією, а перекази засвідчують, що сам народ, який жив над Дніпром між ріками Ужем і Россю, називав свій край Оріяною.

Більшість учених вважають переказ про освячення апостолом Андрієм землі поблизу устя Десни в Дніпро релігійним твором руських агіографів – мовляв, вони підтверджували право Києва на патріархат фактом апостольського благословення Руської держави. Та чимало є й таких учених, які твердять, що легенда має історичну основу; ті, які вірять, що Андрій Первозванний насправді поставив на дніпровській кручі хреста, мусять глибоко зануритися в дохристиянські часи в Україні й переконатися, що предки Володимира Великого жили на цій землі спокінвіків, сказати б – вічно, й були достоту схожі на сучасників князя – побутом, працею, віруваннями, звичаями, обрядами, духовністю й мовою. Такі зрозумілі нам слова, як «орій», що означає «плуг», «велес»– «волос худобини», «весел» – «п’яний», Род – ім’я верховного оріянського бога, – то все сліди праукраїнської мови, яка бере свій початок, а може – продовження, з часів трипільської культури, й тому ми маємо право, на підставі лінгвоісторії, твердити, що у верхів’ях Дніпра жив споконвічно автохтонний народ – прямий предок нинішніх українців – з високою землеробською й духовною культурою, до казково багатої землі якого потягнулися звідусіль перехресні шляхи, якими йшли на торги, а деколи й з мечем, греки, скити-кочівники, юдеї, сармати, римляни, обри, алани – й багато з них осідало у благословенному краю.

Й, напевне, далекі предки московитів, нащадки яких так уперто намагаються приєднатися нині до староруської, оріянської, а то й трипільської історії, жили на півночі, осторонь тих доріг, окремими, зовсім не спорідненими з оріянами племенами, яких у княжі часи завойовувала й християнізувала могутня Руська імперія, котра, як і кожне імперське утворення, мусила розвалитися через надмірну жадобу чужих просторів. Напевне, ті північні племена й були тим шматком, яким руська імперія вдавилася; історія ж має властивість інколи повторюватися і в нинішньому випадку своїм повторенням підтвердила історичний закон неминучої загибелі метрополій: остання у світі імперія упала на наших очах, вдавившись ласим шматком, яким є українська земля, яка в сиву давнину називалася Оріяною.

Тож, якби ми хотіли себе переконати, що мандрівка Андрія Первозванного в Гіперборею була історичним фактом, ми мусили б спершу з’ясувати для себе: а чому саме до Бористена йшов святий Андрій, що і звідки він знав про Оріяну, чому в нього могло зродитися сподівання, що цей край має всі підстави стати колись християнською державою, і чому апостол перший або один із перших проклав шлях з греків у слов’янські землі.

Згідно з «Діяннями святих апостолів», у 33 році після народження Христа, вдень П’ятдесятниці, тобто десятого дня після Христового вознесіння, буря велика пронеслася над Єрусалимом, і, вчувши в рокоті громів голос Бога, зібралися апостоли у дворі Іродового храму, щоб прийняти Боже повеління. Й, коли розвіялися хмари, з диска сліпучого сонця відірвалися вогненні язики й повисли над головами апостолів, й почув кожен учень Ісуса невідому досі, проте зрозумілу мову, яка кликала їх в дорогу до народів, котрим вони мали принести правду Христову. Тож розійшлися апостоли— в Мезопотамію, Каппадокію, Фрігію, Памфілію, Єгипет, Лівію, Кірсену, Кріт, Аравію, Андрій же Первозванний вчув мову оріянську, яка донеслася до нього від межі світів, що пролягла між слов’янами й племенами Яфетового сина Магога на півночі.

Й подався апостол у дорогу, відчаливши від ізраїльського портового міста Кесарії на торговій римській трієрі. Йшла трієра спокійними теплими водами дні і ночі, минаючи білі грецькі острови в Егейському морі; обережно, майже нечутно, начебто стояла на місці, просувалася крізь Гелеспонт, Пропонтиду й, прослизнувши вузьким Босфором, на берег якого наповзав багатолюдний Візантій, вихопилася в Понт Евксінський і на дванадцятий день морської дороги увійшла в лиман, де сходилися в одне тихе водоймище води Бористена й Гіпоніса, на правому березі якого виднівся обгороджений зубчастим муром з чотирма сторожовими вежами грецький поліс – фортеця Ольвія.

В Ольвії Андрій Первозванний викупив у скитів-кочівників полоненого апостола Матея, і той, віддавши Андрієві своє Євангеліє, написане в скитському полоні, вирушив у Каппадокію, землю Понтійську, де його чекала мученицька смерть.

Залишивши Ольвію, святий Андрій попрямував пішки понад Бористеном на північ – до межі світів, як було йому велено провидінням у день П’ятдесятниці: він мав дійти до найвищої кручі над Данапром, за якою розпочиналося царство холодного Борея, і поставити на ній хрест.

Ішов удень і вночі й відпочивав тільки в полудневу спеку; вдень зорив за сонцем, а вночі показував йому напрям Молочний Шлях; брів апостол, розгортаючи буйне вологгя трав, немов по дні морському, губився у високій тирсі, ніби в пралісі, там же й знаходив поживу: забирав з гнізд чаїні й перепелячі яйця, руками ловив куріпок і смажив на вогні, в озерах ловив сітями рибу, що густо телесувалася в кришталевих водах, у дуплах лип і дубів знаходив мед, який стікав по стовбурах і застигав на корі грудами, немов живиця, – земля тут була така багата, що й працювати на ній не треба. Дивувався апостол із щедрості Бога, який обдарував небаченими в світі благами майже безлюдний край, і заздрість щербила серце: чи ж то справедливо вчинив Яхве, коли випалив сонцем Ізраїль, Єгипет, Грецію, густо заселивши їх народами, й вони на безводді, безхліб’ї, в пустелях, пісках і солончаках мусили витворювати високі цивілізації й викрешувати в собі силу мислення у боротьбі з убозтвом землі. А може, саме в жорстокій спонуці до непосильної праці й таїться причина того, що на земних пустирищах зродилися неповторні культури, досконалі державні утворення, могутні війська?

1 ... 162 163 164 ... 169
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994"