Читати книгу - "Руда магія і повна торба пригод, Ляна Аракелян"

Я неймовірним зусиллям волі змусила себе не розплакатися і хрипло видавила:

– Ти будеш ще сильнішим, сонечко.

Він ледь усміхнувся і потягнувся рученям до мого волосся. Я нахилилася ще нижче, щоб він міг його погладити. Тонкі дитячі пальчики торкнулися спіралей, що стирчали.

– Це ти як сонечко. А я виросту і буду тебе захищати. І не дозволю матусі та сестрам говорити про тебе погане, – Єрошка знову слабо усміхнувся: – Ти стала пухнастою, як кіт.

Я крадькома витерла сльози, що набігли. І не помітила, як поруч зі мною опустився на коліна Герман.

– Коли ти виростеш, я навчу тебе битися.

– По-справжньому? – в очах Єрошки промайнула надія.

– Звичайно. А якщо в тобі відкриється магічне джерело, то навчу ним користуватися.

– Ти думаєш, що я теж можу бути магом як Рута і ти?

– Якщо відкриється джерело, то все може бути. Ти дуже сильний хлопець.

Єрошка гірко зітхнув:

– Брешеш ти все. Сильні не валяються як я з переламаним хребтом.

І відвернувся до стіни. Герман узяв його за руку.

– Єрофію, подивися на мене.

Братик тільки ледве хитнув головою – не хочу.

– Ти чоловік. А нам, чоловікам, усе життя доводиться боротися з різними випробуваннями. Пам’ятай: якщо ти будеш сильний духом, то ніщо й ніколи тебе не зможе зламати. Те, що з тобою сталося... вважай, що це одне з найскладніших випробувань, яке ти маєш пройти й вийти з нього переможцем.

Я готова була розцілувати Геру за ці слова. Єрошка трохи повернув голову і скосив на нас очі:

– Ти думаєш, я зможу?

– Я вірю, що ти зможеш.

У його голосі не було ні насмішки, ні іронії, ні помилкової надії. Це говорив чоловік, за плечима якого був гіркий досвід. Який – я не знала. Але вірила, що з часом він усе розповість. Я сіла на підлогу, підтягнула коліна і поклала голову Гері на плече.

Батя й тітка тихо вийшли з кімнати, щоб не заважати. Єрошка трохи посопів, а потім простягнув йому худу вузьку долоньку.

– Ти дав слово, – дуже тихо прошепотів він.

– І я його дотримаю, – твердо сказав Герман і потиснув руку.

Вечеряли мовчки. Після вечері батько і Герман вийшли на вулицю, я хотіла було піти до них, але тітка зупинила.

– Не треба, Руто. Нехай поговорять. Їм є що сказати один одному, повір.

Я знизала плечима і почала прибирати зі столу. Тітка пішла до себе нагору, а я з горою посуду рушила на кухню.

– Ух, яка хризантема! – вигукнула замість привітання Аглая. – А мені Златка каже, мовляв, у Рути нова зачіска. Але навіть подумати не могла, що така!

Я промовчала. Не буду ж виправдовуватися перед усіма, що це наслідки ельфійського шампуню.

– Боюся, що в кільцевник доведеться тобі дві качалки вішати на пасок: від охочих підбити клини відбою не буде.

– Думаєш?

– Ага. Он дивись, як Міш на тебе витріщається, хіба що тільки слиною не давиться.

Аглая засміялася і жартома замахнулася на кухаря рушником. Той ухилився і погрозив пальцем.

Хлопці спрацювалися. Я згадала кінець юноцвіту, Понтусоля, бандитів і пригоди, які ми пережили. Начебто й часу минуло небагато, але тепер здавалося, що ці події віддалилися від мене і зачинили за собою двері в минуле.

Я мила посуд і думала, що було б, якби піддалася на вмовляння Альгіна і стала зустрічатися з ним? За всієї моєї поваги, Альг занадто занудний і постійно уникає відповідей. І-і-і-і... загалом, він мені подобається як друг. Герман же ж... пахне щастям. Теплим і затишним.

Нечутно підійшов Гера і торкнувся за плече.

– Там батько хоче з тобою поговорити. Іди, я закінчу з посудом.

Не звертаючи уваги на Аглаю, Міша і Миша, я міцно обійняла Германа і скоромовкою промовила:

– Спасибі тобі за Єрошку.

І втекла під бурхливі оплески кухарів.

Батя чекав у тітчиному кабінеті. Перед ним лежав тугий згорток у полотняному мішечку.

– Шукав?

– Сідай, – він кивнув на стілець.

Я вмостилася. Він дбайливо витягнув з мішечка скатку і розгорнув – я ахнула. На столі в шкіряній скатці з безліччю відділень лежали кухарські ножі. Кожен – окремо. Я заворожено дивилася на це диво. Метал неможливо сплутати з жодним іншим – леовардійська сталь! Її загартовували полум’ям драконів-фантомів, яких, за чутками, на всьому білому світі залишилося всього три.

– Звідки вона в тебе? – затамувавши подих від захоплення, запитала я.

– Це спадок твоєї справжньої матері. Оуеллани. Бери, донечко, тепер скатка твоя.

– Татку! – я підхопилася і повисла на батьковій шиї, не вірячи своїм очам. – Але ж один такий ніж коштує цілого статку! Можна ж...