Читати книгу - "Сет кохання та поразки , Ксандер Демір"

58

Камілло

Я повернувся додому, з гуркотом зачиняючи ворота так, що вони здригнулись. Здається, шум був достатньо гучним, аби привернути увагу всіх мешканців будинку. Бабуся, схвильована і трохи спантеличена, вискочила на ганок, обережно поправляючи свій фартух. Її очі одразу ж наповнилися тривогою, щойно вона побачила мене.

— Камілло? — її голос звучав тривожно. Вона підійшла до мене ближче, уважно розглядаючи. — Що трапилося, синку?

— Все супер, ба, — мій сміх був таким істеричним, що навіть сам себе злякав. У руках ще залишалася пляшка з недопитим лікером, яку я жбурнув на землю. Вона глухо вдарилася об траву, катаючись у бік. — Просто… неймовірно.

Бабуся зупинилася, наче її ноги прикипіли до землі. А її обличчя відображало суміш подиву й страху.

— Чому ти п’яний, Камілло? І… і де Вікуся? — вона простягнула руку, обережно торкнувшись мого плеча, ніби намагаючись зрозуміти, чи це я взагалі перед нею.

Я різко підняв голову, вдивляючись у чорне небо, де жодна зірка не давала відповіді на мої запитання.

— Вікуся… — повторив я, майже шепочучи. А потім — голосніше, розпачливо: — Ха! Ваша Вікуся кинула мене!

Це був удар для бабусі. Її очі широко розкрилися, руки злетіли до голови, немов вона намагалася втримати свої думки від розсіювання.

— Що ти говориш, Камілло?!

Я хитнувся, втримуючи рівновагу, і дивився на неї з саркастичною усмішкою.

— Не віриш? — запитав я, майже сміючись. — А хочеш, я відкрию тобі ще один секрет? Хочеш знати, який у нас із твоєю «Вікусею» шлюб?

Бабуся мовчала, дивлячись на мене так, ніби я раптово став для неї чужим.

— У нас фіктивний шлюб, ба! — викрикнув я, розводячи руками, як актор на сцені. — Прикол, правда?

Вона не могла знайти слів, її губи лише беззвучно ворушилися. Потім, наче щось усвідомивши, вона різко хапнула мене за руку і буквально заштовхала до будинку.

— Камілло, ти взагалі у своєму розумі? — гнівно промовила вона, втупившись у мене з таким виразом, який я не бачив на її обличчі роками. — Йди в дім! Проспись!

Та, замість відповіді, я мовчав. Бабуся ж швидко розвернулася й зникла за дверима, мабуть, збираючись кликати дідуся чи просто уникати цієї сцени.

Я, мовчазний, гупнувся на диван, обхопивши голову руками. Ґатто сидів неподалік і дивився на мене з дивним поглядом. Його великі очі, що завжди здавались такими співчутливими, тепер ніби засуджували мене.

— Що, котяра, теж від мене втікати хочеш? — запитав я, дивлячись, як Ґатто повільно піднявся і, гордо тримаючи хвіст, рушив нагору.

Я провів його поглядом і важко зітхнув. Навіть кіт втік.

— Прекрасно, просто прекрасно, — буркнув я, встаючи з дивана.

Мої ноги самі понесли мене на кухню. Там, у шафці, точно була ще одна пляшка. Щось міцніше. А можливо, навіть і не одна. Саме те, що потрібно, щоб заглушити цей хаос у моїй голові. І байдуже, що завтра має бути тренування. Ледь не останнє перед фіналом.

Ледь відкоркувавши пляшку, я почув, як за вікном скрипнули шини. Автомобіль зупинився так різко, що звук пробив навіть товсті стіни нашого будинку. Я важко видихнув, перекручуючи пляшку в руках. Здавалося, я вже знав, хто це.

Через хвилину двері голосно грюкнули, і я почув ці кроки.

— Камілло! — голос Кіріна, гучний і роздратований, луною рознісся по будинку. Я хмикнув, відставляючи пляшку на стіл. Здавалося, моя бабуся не витримала і вже викликала «підкріплення». — Камілло, ти де, чорт забирай?! — продовжував він, заходячи на кухню.

 

— О, привіт, братику, — я обернувся до нього, намагаючись усміхнутися, але замість цього вийшла якась гірка посмішка. — Що, бабуся знову на мене настукала?

Кірін зупинився на порозі, уважно оглядаючи мене з голови до ніг. Його брови нахмурились, а губи стиснулись у тонку лінію.

— Ти виглядаєш, як лайно, — різко сказав він, закочуючи рукави своєї чорної сорочки. — Що сталося?

— Нічого, — я удав, що абсолютно спокійний, і дістав склянку. — Просто святкую своє дивовижне життя. Хочеш приєднатися?

Кірін швидко підійшов і забрав у мене пляшку.

— Святкуєш? — з насмішкою запитав він. — Святкуєш те, що бабуся каже, що ти повернувся додому п’яним і ляпнув їй про фіктивний шлюб? Святкуєш те, що виглядаєш, ніби тебе щойно переїхала вантажівка?

Я різко встав, нахилившись до нього ближче.

— Не лізь, Кірін, — прохрипів я. — Це не твоя справа.

— О, це вже точно моя справа, коли ти з'являєшся в такому стані й ще й втягуєш у це бабусю. Навіть, якщо вона мені зовсім не рідна, Бореллі.

Я мовчав, дивлячись на брата. В очах наростала лють, проте слова застрягли в горлі.

— Ну? — продовжив він, кидаючи пляшку назад на стіл. — Розповіси мені, чи мені теж дзвонити ворожці, щоб дізнатися, що з тобою сталося?

Я відвернувся, утім відчув, як Кірін схопив мене за плече і змусив повернутись обличчям до нього.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍