Читати книгу - "Дюна"

ніж ті взагалі зрозуміли, що хтось стоїть позаду них. Він ухилився від удару меча третього й розрізав йому горлянку в елегантному entrisseur[64], лишивши останнього найманця двом фрименським юнакам. Сам він зосередився на порятунку хлопця, що лежав на землі. І навіть поставив його на ноги, доки фримени добили шостого харконненівця.

Ось тут і заварилася, як то кажуть у фрименів, юшка з піщаної форелі! Фримени гадки не мали, що робити з Кайнсом. Звісно, вони знали, хто він. Не було ще такої людини, яка б прибула на Арракіс, а її досьє миттєво не опинилося у фрименських фортецях. Юнаки знали його: це слуга Імперії.

Але ж він убив Харконненів!

Якби там опинилися дорослі, вони б знизали плечима й не без жалю відправили його тінь до шести вбитих. Але ці фримени — недосвідчені юнаки, й усі вони розуміли, що завдячують служникові Імперії життям.

Два дні потому Кайнс прибув на січ, що виходила на Вітрову розколину. Йому все здавалося цілком природним. Він розповідав фрименам про воду, про зв’язані травою дюни, про гаї фінікових пальм та відкриті канати, що текли пустелею. Він говорив, говорив і говорив.

Кайнс так і не дізнався, яку запеклу дискусію викликав тоді. Ну ось що робити з цим божевільним? Він же дізнався про розташування головної січі. І що вдієш? А яка користь із його слів про те, що на Арракісі можна заснувати рай? Просто собі балачки. Він знає забагато. Але ж він убив Харконненів! А як же тягар води? І коли це ми чимось завдячували Імперії? Він убивав Харконненів. Будь-хто може вбити Харконненів. Я також це робив.

Але як щодо всіх цих розмов про розквіт Арракіса?

Дуже просто: де взяти для цього воду?

Він каже, що вона тут! І він урятував трьох наших.

Він урятував трьох дурнів, які самі підставилися під харконненівський кулак! І він бачив крис-ножі!

Необхідне рішення було ухвалено ще за кілька годин до того, як його озвучили. Тау січі повідомляє членам, що треба робити; так, іноді необхідні вчинки бувають жорстокими. Досвідченого бійця з освяченим ножем відрядили виконати роботу. За ним ішли двоє водожреців, щоб забрати воду з тіла. Жорстока необхідність.

Навряд чи Кайнс узагалі звернув увагу на майбутнього ката. Він розмовляв із гуртом, що розташувався на обережній відстані від нього. Він ходив невеликим колом, жестикулював і розмовляв. Відкрита вода, казав Кайнс. Гуляти на повітрі без дистикостів. Вода, яку можна черпати зі ставків! Портигюлі!

Тієї миті чоловік із ножем опинився перед ним.

— Відійди, — сказав Кайнс і продовжив розповідати про таємні вітряні пастки. Він проминув убивцю. Спина Кайнса була відкритою для церемоніального удару.

Зараз уже неможливо дізнатися, що відбувалося в голові ката. Може, він нарешті прислухався до Кайнса й повірив йому? Хто знає? Але його вчинок увійшов у Хроніки. Чоловіка звали Улієт, Старший Лієт. Улієт ступив три кроки й свідомо впав на власного ножа, «відійшовши» таким чином. Самогубство? Хтось каже, що його руку спрямовував Шай-Хулуд.

От і говори про знамення!

Відтоді варто було Кайнсові просто сказати «Ідіть туди», і всі фрименські племена йшли. Помирали чоловіки, помирали жінки, помирали діти. Але йшли.

Кайнс повернувся до імперських обов’язків, керуючи біологічними випробувальними станціями. І тепер серед персоналу станцій з’являлися фримени. Дивлячись одні на одних, фримени почали інфільтруватися в «систему», хоча раніше про таке й гадки не мали. На січах взялися застосовувати обладнання зі станції — особливо знадобилися лазерні ножі, які використовували для копання підземних водосховищ і прихованих вітряних пасток.

У сховищах почали накопичувати воду.

Фрименам стало зрозуміло, що Кайнс — не зовсім божевільний. Просто він достатньо божевільний, щоб стати святим. Він був одним із умма, братства пророків. Тінь Улієта наблизилася до саду, престолу небесних суддів.

Кайнс — прямолінійний і по-дикунськи наполегливий — розумів, що високоорганізоване дослідження не дасть нічого нового. Він організував маленькі групи для проведення експериментів, які обмінювалися даними для швидкого ефекту Тензлі, й дозволив кожній групі розвиватися власним шляхом. Вони мали накопичити мільйони дрібних фактів. Часом він самостійно проводив наскрізні випробування, щоб оцінити перспективу їхніх труднощів.

По всьому бледу[65] було взято ґрунтові проби, вивчено довготривалі зміни погоди й укладено кліматичні карти. Кайнс з’ясував, що в широкому сімдесятиградусному поясі, обмеженому смугами на півночі й на півдні, протягом тисяч років температура не виходила за межі 254–332 градусів за абсолютною шкалою. У цьому поясі були помітні тривалі сезони активної вегетації, коли температура варіювалася від 328 до 302 градусів за абсолютною шкалою: «золоте дно» для земних форм життя… щойно буде вирішено проблему з водою.

— Коли ми розв’яжемо цю проблему? — запитували фримени — Коли побачимо, як Арракіс стане раєм?

Неначе вчитель, якого дитина запитала, скільки буде два плюс два, Кайнс відповідав їм:

— На це потрібно від трьохсот до п’ятисот років.

Слабші люди, певно, вили б від розчарування, але люди з батогами навчили фрименів терпінню. Так, це трохи довше, ніж їм хотілося б, але вони знали — благословенний день настане. Вони тугіше затягували свої череси й поверталися до роботи. Якимось чином розчарування робило реальнішою перспективу раю.

Проблема Арракіса полягала не тільки у воді, а й узагалі у волозі. Домашніх тварин майже не заводили, худоба траплялася рідко. Деякі контрабандисти тримали одомашненого пустельного віслюка, кулона, але ціна на воду все одно була дуже високою, хоч для тварин також пошили дистикости.

Кайнс думав про встановлення електролізних цехів для добування води із замкнених у скелястих породах молекул гідрогену та кисню, але енергетичні витрати виявилися зависокими. Шапки полюсів (попри фальшиве відчуття водяної безпеки, яку вони давали пейонам) містили замало води для реалізації такого проекту… Але Пардот уже почав підозрювати, де ж мала бути вода. При певних вітрах на середніх висотах було спостережено значне підвищення вологості. Саме там і було заховано ключ до повітряного балансу: 23 відсотки кисню, 75,4 відсотка азоту й 0,023 відсотка вуглекислого газу. Решту становили незначні газові домішки.

У помірній північній зоні, на висоті 2 500 м, зрідка траплялися місцеві рослини з великим корінням. Бульба, завдовжки два метри, давала півлітра води. Були також пустельні рослини земного типу: міцніші навіть розросталися, якщо їх садили в западинах, оточивши росозбірниками.

А тоді Кайнс побачив соляну яму.

Його ’топтер, перелітаючи між станціями далеко над бледом, потрапив у бурю, а тому збився з курсу. Коли буря минула, планетолог побачив солончак — велетенську овальну западину, горизонтальна вісь якої сягала трьох сотень кілометрів — сліпучо-білий сюрприз