Читати книгу - "Гробниця"

не змогла відірвати очей від карти. Вона здогадалася, що бачить, як помирає Анатоль Верньє. Його фігура поволі розпростерлася на землі, відкривши краєвид верхогір’їв Суларакта Безу, зображених на задньому плані.

Мередіт охопив відчай, і їй уже не хотілося дивитись далі, але якийсь порух на сусідній карті привернув її увагу. Вона глипнула на Жрицю. Спочатку прекрасне обличчя Ізольди Верньє спокійно поглянуло на неї з карти II; вона була лагідна й безтурботна, у довгій блакитній сукні та білих рукавичках, що підкреслювали її тонкі елегантні пальці та красиві тендітні руки. Раптом її риси почали змінюватись, а рум’янець із рожевого перетворився на синій. Очі Ізольди розширилися, руки ковзнули вгору й заколихалися над головою, немов вона пливла, гойдаючись, у воді.

Потонула.

То — відлуння смерті рідної матері Мередіт.

Карта наче темнішала, а спідниці Ізольди пузирилися навколо її вдягнутих у панчохи ніг. Їхній шовк поблискував у каламутно-зеленому підводному світі, а слизькі пальці знімали з ніг матово-білі черевички.

Очі Ізольди заплющились, але Мередіт спостерегла, що прощальним їхнім виразом було полегшення, а не страх перед смертю. Як таке могло трапитись? Невже життя стало для цієї жінки настільки нестерпним, що їй закортіло померти?

Поглянувши в кінець низки карт, на Диявола, Мередіт усміхнулася. Дві постаті, що стояли біля нього, скуті ланцюгом, зникли. А сам ланцюг валявся коло постаменту, на якому стояв Диявол. Асмодей лишився на самоті.

Мередіт глибоко зітхнула. Якщо карти розповідають історію, то де ж тут Леоні? Що сталося з нею? Вона простягла руку, та однаково не наважилась перевернути останню карту. Їй страшенно кортіло дізнатися правду. Утім, водночас історія, що могла відкритися в мінливих образах, лякала її.

Мередіт підчепила карту кінчиком нігтя, заплющила очі й порахувала до трьох. А потім глянула на неї.

Лицевий бік карти був чистим, незаповненим.

Мередіт стала навколішки, не вірячи власним очам. Вона взяла її в руки й повертіла туди-сюди.

Карта лишилась порожньою, абсолютно білою; на ній не зосталося навіть синіх та зелених барв південних краєвидів.

Цієї миті її роздуми перервав якийсь звук. Тріск сухої гілки, хрускіт камінця під ногами, помах крил наполоханого птаха.

Мередіт підвелась, обернулась, але нічого й нікого не побачила. «Холе! Це ти?»

Кроки наближалися. Хтось швидко йшов через ліс, шерехтячи опалим листям і хрумкаючи сухими гілочками під ногами.

Якщо це він, то чому не відповідає? «Холе! Це зовсім не смішно».

Мередіт не знала, що робити. Найрозумніше було б утекти, а не чекати, поки прийде незнайомець і пояснить, чого конкретно йому треба.

Ні, найрозумніше — це не панікувати, щоб не наробити дурниць.

Вона спробувала переконати себе, що то лише якийсь постоялець готелю, котрий вийшов прогулятись у ліс. Проте швидко заходилася складати карти. І помітила, що й декілька інших теж стали чистими. Зникла Вежа, і зник Чарівник.

Пальцями, неслухняними від холоду та страху, хапала Мередіт карти. Раптом у неї виникло таке відчуття, що по її руці біжить павук. Вона махнула зап’ястям, щоб скинути його, але виявилось, що ніякого павука там немає. Однак відчуття таки залишилося.

А ще з’явився якийсь новий запах. Пахло вже не зів’ялим листям, мокрим камінням і ладаном, як кілька хвилин тому, а смерділо тухлою рибою чи застоялою в гирлі річки водою. Окрім того, запахло вогнищем, але не звичними осінніми багаттями, а розжареними вуглинами та ядучим димом.

Пролетіла мить. Мередіт кліпнула й відсахнулась. Раптом куточком ока вона помітила якийсь рух. То був звір із чорною кошлатою шерстю, що крався, низько пригнувшись, крізь чагарники по краю галявини. Мередіт заклякла. Своїми розмірами звір нагадував вовка чи дикого кабана, хоча вона не була впевнена, що у Франції ще десь лишилися вовки. Здавалося, тварина пересувалась на задніх лапах. Мередіт притиснула до себе скриньку. Тепер їй стало видно огидні спотворені передні кінцівки та блискучу, вкриту виразками шкіру. На мить істота зупинилась і витріщилася на неї своїми блакитними очима. Мередіт відчула різкий біль у грудях, наче її штрикнули вістрям гострого ножа; потім потвора відвернулась, і біль ізник.

Раптом почувся гучний шум. Мередіт зиркнула вниз і побачила, як терези, що їх тримала Справедливість на карті XI, вислизнули з її руки й заторохтіли мідними тарілочками по камінній підлозі малюнка.

Це прийшли за тобою.

Дві історії злилися в одну, як і передрікала Лаура. Карти звели воєдино минуле й сьогодення.

Мередіт відчула, як волосинки на її потилиці стали сторч, і збагнула, що поки вона вдивлялася в ліс, намагаючись розгледіти, що ж там рухається в його темряві, небезпека підкралася з протилежного напрямку.

Тікати було пізно.

Позаду неї вже хтось стояв. Або щось.

РОЗДІЛ 100

— Віддайте карти, — наказав хтось.

Від цього голосу Мередіт аж душа в п’яти забігла.

Вона різко обернулася, міцно стискаючи карти, і миттєво відсахнулася. Завжди такий бездоганно-чепурний, хоч би де вона його бачила — в Рен-ле-Бені чи в готелі, Джуліан Лоуренс зараз виглядав як вичавлена цитрина. Комірець його сорочки був розстебнутий, він страшенно упрів, а з рота тхнуло перегаром.

— Там, у лісі, якась істота, — бовкнула Мередіт, навіть не подумавши. — Вовк абощо. Правду вам кажу. Одразу за стіною.

Він зупинився, і на мить у його навіжених очах промайнуло замішання.

— Стіни? Які стіни? Про що ви говорите?

Мередіт поглянула вбік. Свічки й досі блимали, і тіні, що їх вони утворювали, окреслювали обриси вестготської гробниці.

— Невже ви її не бачите? — спитала вона. — Це ж так просто. Вогники, що горять там, де колись була гробниця?

Рот Джуліана перекривила недобра посмішка.

— Ага, ясно, куди ви хилите, але зі мною ці штучки даремні. Вовки, потвори, примари — усе це, звісно, вкрай цікаво й пізнавально, але воно не завадить мені отримати те, що я хочу. — Він зробив крок уперед. — Віддайте карти.

Мередіт, хитнувшись, відступила на крок назад. Утім, на якусь мить у неї виникла спокуса таки віддати Джуліану карти. Ця земля належала йому, а вона здійснювала розкопки на його території без дозволу. Закон порушила вона, а не він. Проте від одного погляду на його обличчя в неї кров похолола в жилах. Пронизливі блакитні очі, розширені зіниці. Мередіт збагнула, що вони в лісі зовсім самі, і на кілька миль довкола нікого немає. По її спині побігли мурахи. Їй конче треба було придумати якийсь вагомий аргумент. Вона зиркнула на Джуліана, спостерігаючи, як він обвів поглядом галявину.

— Ви тут знайшли колоду? — спитав він. — Утім, навряд чи. Я тут уже копав. І нічого не знайшов.

Досі Мередіт не