Читати книгу - "Твори в двох томах. Том 2"

чи можна братися за дріт. Але йому б таке не сподобалося — він із тих самоуків, що звіряються на досвід; він волів би розібратися у всьому сам. І він виніс би для себе науку: скарлючений у три погибелі патріарх ніколи не торкнеться електричного дроту. Звичайно, це пішло б йому на користь, завершивши й доповнивши його виховання, — аж поки одного чудового дня йому заманулося б потрусити бомбу з динамітом, щоб дізнатися, яка вона всередині.

Але ми відбігли від теми. В усякому разі, візьміть собі вчителя — це заощадить багато часу та свинцевої примочки.

Перш ніж остаточно мене покинути, інструктор поцікавився моєю фізичною підготовкою, і я мав приємність повідомити його, що вона в мене нікудишня. Він зауважив, що через цей недолік мені попервах важкувато буде їхати під гору, але додав, що велосипед швидко розвине в мені силу. Різниця між його мускулатурою та моєю була досить помітна. Він хотів подивитися на мої м’язи, і я показав йому один зі своїх біцепсів — найкраще, чим міг похвалитися. Він трохи не зареготав і мовив:

— У вас не біцепс, а капшук, марна річ його напружувати, пальці в ньому так і грузнуть; у темряві його можна сплутати з устрицею в мішку. — Певно, я мав засмучений вигляд, бо він провадив далі підбадьорливо: — О, пусте, не переймайтесь так; незабаром ваш біцепс нічим не відрізнятиметься від закам’янілої нирки. Тільки практикуйтесь і далі, катайтеся щодня — і все буде гаразд.

З цими словами він пішов геть, і я вирушив одинцем шукати пригод. Насправді, вам не треба їх шукати, це я так, для красного слівця, — вони вас знаходять самі.

Я вибрав безлюдну, наче в неділю, вуличку завширшки ярдів тридцять. Я розумів: вуличка для мене тіснувата, але розважив, що коли бути пильним і ощадливо використовувати простір, протиснутися крізь неї можна.

Звичайно, сісти на машину було непросто — доводилося діяти на свій страх і ризик, без моральної підтримки, без співчутливих інструкторових слів: «Добре, ось тепер правильно, так-так, не спішіть, чудово. Ну ж бо веселіше! Вперед!»

А втім, підтримка все-таки знайшлася. Це був хлопчак, що сидів на паркані й гриз грудку кленового цукру.

Він пожирав мене очима й так і сипав порадами. Коли я гепнувся вперше, він зауважив, що на моєму місці попідмощував би собі подушки. За другим разом хлопчак порадив мені спершу повправлятися на триколісному велосипеді. А коли я гримнув утретє, він засумнівався, чи всидів би я на возі. Нарешті я сяк-так утримався в сідлі й незграбно покривуляв дорогою, перехитуючись з боку на бік і займаючи майже всю вулицю. Дивлячись на мої повільні, недоладні рухи, хлопчак сповнився презирства й заволав:

— Людоньки! Оце жене так жене!

Потім він зліз з паркана й поплентав тротуаром, усе ще спостерігаючи за мною і коли-не-коли кидаючи ущипливі зауваження. Незабаром він зійшов на бруківку й пішов слідом за мною, не відстаючи ні на крок. Мимо проходила дівчинка, тримаючи на голові пральну дошку. Вона захихотіла й збиралась уже щось сказати, але хлопчак зауважив докірливо:

— Дай йому спокій — він їде на похорон.

Я знав цю вулицю не один рік, і мені вона завжди здавалася рівнісінькою, але, на мій подив, велосипед довів, що це далеко не так. Велосипед у руках новака навдивовижу чутливий. Він показує найтонші й найнепомітніші зміни рівня; він відзначає підйом там, де ваше нетреноване око його й не підозрювало; він відзначає найменший ухил, по якому тільки може збігати вода. Підйом був ледь помітний, а я рухався на превелику силу, шарпався, пихтів, обливався потом і все ж, незважаючи на всі мої труди, машина зупинялася трохи не щохвилини. Тоді хлопчак кричав:

— Так, так. Відпочинь, спішити нікуди. Однаково без тебе похорон не почнеться.

Каміння було для мене сущою карою. Найменший камінчик наводив на мене панічний страх. Я наїжджав на будь-який камінь, навіть найдрібніший, щойно пробував його об’їхати, а не об’їжджати його я не міг. Та це й природно. Не збагну чому, але в кожному з нас сидить щось осляче.

Нарешті я доїхав до кінця вулички, і треба було повертати назад. Не бозна-яка приємність робити це вперше самостійно, та й шансів на успіх майже ніяких. Певність у своїх силах швидко випаровується, вас опановують всілякі похмурі передчуття, кожен м’яз застигає в напрузі, ви починаєте обережно, повільно описувати криву. Але ваші нерви розходилися, душа не на місці, і крива швидко перетворюється на конвульсивні, небезпечні для життя вихиляси. Раптом нікельований кінь закушує вудила і лізе просто на бровку тротуару. Тут уже не допомагають ні ваші благання, ні всі ваші зусилля звернути на бруківку. Серце ваше завмирає, дихання переривається, ноги забувають крутити педалі — і ось уже вас відокремлюють від тротуару якихось два фути. Настає вирішальна мить, остання можливість урятуватися. Певна річ, тут усі інструкції миттю вилітають з голови, і ви повертаєте колесо від тротуару, а не до нього, як годилося б, і простягуєтесь на весь зріст на цьому негостинному, закутому в граніт березі. Таке вже моє щастя: все це я випробував на собі. Я виліз з-під неушкодженого велосипеда й сів на тротуар лічити синці.

Потім рушив назад. Аж гульк — назустріч фермерський віз із капустою. Якщо чогось бракувало, щоб довести до досконалості моє мистецтво керувати велосипедом, то саме цього. Фермер з возом займав усю середину вулички, й обабіч воза лишалося якихось чотирнадцять-п’ятнадцять ярдів для проїзду. Я не міг йому крикнути — початківцеві не можна кричати: тільки-но він розтулить рота — він пропав — уся його увага має бути зосереджена на велосипеді. Але в цю жахливу хвилину хлопчак прийшов мені на виручку, і цього разу я був йому дуже вдячний. Він пильно стежив за поривчастими й натхненними рухами мого велосипеда й відповідно сповіщав фермера:

— Ліворуч! Звертай ліворуч, а то цей віслюк тебе переїде!

Фермер почав звертати.

— Ні, ні, праворуч, праворуч, кажу! Стій! Не туди! Ліворуч! Праворуч! Ліворуч, праворуч, ліворуч, пра… Стій, де стоїш, а то тут тобі й гаплик!

В цей час я саме врізався в коня з правого борту й звалився разом з велосипедом.

— Чортова душа! — загорлав я. — Чи тобі повилазило? Не бачив, що я їду?

— Бачити я бачив, але звідки мені було знати, куди ви їдете. Хто ж міг це знати, га? Самі ви хіба тямили, куди їдете? Що ж я міг зробити?

Його слова не були позбавлені глузду, і я великодушно з ним