Читати книгу - "Володимир"

вночі отець наш умерл, а вже Святополк тут, сидить у Києві на його столі, хоче послати дружину на Бориса й Гліба, і ти, брате, блюдися його, поєліку..."

Крики в Золотій палаті наростають, навіть тут, у далекій світлиці на верху терема, чути:

- Нехай живе князь Святополк!

Предслава схоплюється, стискує руками шию - рветься й розсипається на підлозі зелене намистечко з Тмутаракані - дарунок її батька...

Схвильована, розгублена, безпорадна Предслава стає на коліна й намагається зібрати розсипане намисто.

Київ знав, що князь Володимир помер у Берестовому. На Горі, Подолі, в передградді й Оболоні - всім було відомо, що корста з його тілом стоїть у Десятинній церкві, всі ждали, що небіжчику князеві віддадуть почесть погребальну.

Проте воднораз хтось ширив чутки, нібито князь Володимир заповідав поховати його без жодної почесті й слави, в безіменному місці, без людей, як поховали колись і жону його Рогніду: він зробив що міг, тіло ж токмо землі належить.

І ще з страхом говорили в Києві, що вночі на Горі син Ярополка Святополк зібрав бояр і воєвод, які оголосили його князем Русі, що Святополк уже послав дружини супроти синів Володимира Бориса й Гліба, Святослава волинського, супроти ж Ярослава новгородського поведе рать сам...

З великим трепетом усі - і християни, і люди старої віри - говорили, що Святополка благословив на це епископ Анастас і що Святополку обіцяють допомогти польський князь, німецький імператор, римський папа.

Київ хвилювався, Київ ждав.

Десятинна церква увесь день була оточена гридьбою, що нікого не підпускала навіть близько до неї. Уночі на чолі її стало багато сотенних, кілька тисяцьких, воєвод.

Пізньої години від княжого терема стежкою, що вела до Десятинної церкви, пройшов невеликий гурт воєвод і бояр.

Вони стали на крутому схилі гори, що височіла над Подолом, говорили з тисяцькими.

- Цілий день рвались до церкви, - почувся голос воєводи Слуди, - ледве стримували гридні їхню навалу...

- А зараз? - запитав боярин Воротислав.

- Ждуть і зараз - отут від Подолу, з того боку - від Перевесища... Хочемо, кажуть, вклонитись мертвому князеві.

Воєводи й бояри стояли край гори. Перед ними в темряві й безмов'ї поринали передграддя, Подол, Перевесище, Щекавиця, а там стоїть, хоче віддати почесть погребову князеві Володимиру тьма людей київських - друзів його й недругів, християн і язичників.

- Нехай гридні пильнують, не випускають списів, - велів воєвода Вовчий Хвіст. - Ми ж ходімо, воєводи й бояри!

Тоді тихо відчинились двері Десятинної церкви, в темних переходах заблимали вогні свічок, затупотіли ноги.

Дуже проста, зроблена з свіжої соснової дошки корста з тілом князя Володимира стояла в правому притворі з закритим віком. Біля неї не було, як велів покон, ні списа княжого, ні його знамена. Проміння свічок освітило обличчя воєвод Вовчого Хвоста й Слуди, бояр Воротислава, Вуєфаста, Іскусєва... У кутку під стіною тулилось кілька священнослужителів, каменярів.

- Понесемо, - сказав Вов'чий Хвіст.

Воєводи й бояри підняли корсту й взяли на плечі.

- Поможіть і ви! Від голови! - сказав священнослужителям і каменярам Вовчий Хвіст.

Кілька чоловік з свічками в руках тихо йшли попереду. За ними важкою ходою ступали воєводи й бояри, що несли корсту. Ішли в півтемряві, пустці, з якої виринали, наче з води, великі очі образів, суворі лики. Вгорі під склепіннями озивалась луна.

Вони прямували до лівого притвору церкви, де стояла рака з мощами княгині Ольги. Біля неї були розібрані мостини, зроблено східці, в кінці їх, у викопаній під підлогою ямі, стояла кам'яна гробниця.

У цю гробницю воєводи й бояри поставили корсту з тілом князя Володимира. Вовчий Хвіст схилився над нею, вийняв з кишені при поясі грошину - серебро князя Володимира, - кинув її в гробницю так, що всі чули, як вона покотилась і забряжчала... Каменярі одразу ж поклали й замурували ляду гробниці. Коли бояри й воєводи вийшли нагору, вони заходились чимшвидше укладати мостини.

Вогні свічок пригасали, мостини лягли на місце, воєводи й бояри мовчки постояли біля раки княгині Ольги й стали виходити з церкви.

Залишився в Десятинній тільщі Вовчий Хвіст. Він ждав, коли вдалині затихнуть кроки, потім рушив сходами на хори - там у темряві стояв князь Святополк, що бачив, як несли корсту, опускали її в яму, укладали мостини.

- От усе й закінчилося! - сказав Святополку Вовчий Хвіст. - Ходімо, княже, на Гору.

Кволе жовтаве проміння свічок, що блимали тут-там унизу, освітлювало обличчя Святополка - суворе, із стиснутими устами, темними очима.

Більше як двісті років лежатиме, стліє тіло князя Володимира під'дубовими мостинами Десятинної церкви. Коли орди Батия вдеруться в Київ, церква впаде, й камінь розтрощить, розкидає його кості, і ніхто не згадає його, не назве в городі Києві ні святим, ні з апостолами рівним.

Перші єпископи руські, починаючи від Аиастаса, як і наступники його, не хотіли та й не могли возвеличувати сина рабині, князя й василевса, хоч він приніс на Русь християнство й дав силу церкві, - вони служили синам Володимира, які відсахнулись свого батька.

Потім прийшли на Русь єпископи й митрополити грецькі - чи їм же було славити й робити святим князя, який все своє життя ненавидів Візантію, греків, навпаки, вони ганьбили його...

Тільки митрополит Іларіон - перший руський митрополит, що підняв рішучий голос проти Візантії й гордо говорив про Русь, яка "відома й слишима єсть всіми кінці землі", - згадує князя Володимира, який "заповіда по всій землі своїй хреститися... аще хто й не любов'ю, но страхом повелівшаго крещахуся, понеже благоверіє його з властью сопряжено...", проте голос Іларіона лунає в пустелі.

У невідомого ченця XII століття, що писав його житіє, вирветься гірко: "Дивно же єсть се, колико добре сотворив Володимир Руській землі, хрестив ю, ми ж, християни суще, не воздаємо почесті супроти оного возданію..."

І тільки року 1240-го, у день, коли новгородці під знаменом князя свого Олександра розбили над Іжорою й Невою полчища шведів, за що й прозвано його було Невським він пригадає свого прапрадіда князя Володимира й разом з новгородцями помолиться за нього.

Так закінчується повість про князя Володимира.

А далі - Ярослав...

Київ - Конча-Заспа

1

9

58 - 1961