Читати книгу - "Сатирикон-XXI (збірка)"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Тим часом дама Мара видобула з-під куртки чи з торбинки червоно-біло-червоного латвійського прапорця й підсіла ближче до телевізора. Коли німці розпочинали скандувати «Дойчлянд! Дойчлянд!», вона й собі починала вимахувати прапорцем і перекрикувати їх — «Леттланд! Леттланд!» Для всіх той матч закінчився нульовою нічиєю, лише в одному маленькому вісбаденському барі перемогла Латвія.
Вже того ж самого вечора німецьке телебачення вельми жорстоко критикувало і свою збірну, і тренера Руді Фьоллєра, прокручуючи в запису окремі моменти матчу, особливо ті, де двічі чи й тричі німецькі захисники брутально зносили у штрафному майданчику Маріса Верпаковскаса, нашого, київського, динамівця, а тому — майже українця. Маріс (чоловіча форма імені Мара!) виходив сам на сам з голкіпером, опинявся на газоні й розпачливо зводив руки до неба. Небо Португалії байдуже і невидюще дивилось на нього. Свисток судді щоразу мовчав. «Ще один приклад подвійних стандартів, за якими живе ця Європа», — сказав я тоді Марі. Мара погодилася, хоча її країна віднедавна й увійшла до тієї Європи.
Тим часом фестиваль уже перевалив за середину. Ми, патрони, маємо безкоштовні квитки на спектаклі, тож кожного вечора дивимося одну-дві вистави, переважно цікаві й гарні. А ще у проміжках поміж спектаклями треба заскочити до готельного номера й увімкнути на кілька хвилин телевізора, щоб довідатися рахунок чергового матчу і побачити бодай якийсь його фрагмент. На щастя, організатори подбали, щоб усе було якнайближче — театр і готель «Клєє ам парк», у якому мешкають патрони, розділяє метрів сто, не більше. Поряд з театром, на скрайку парку, напнуто великий білий тент, шатро, під яким пізно увечері патрони й патронеси після перегляду чергових шедеврів отримують тарілку їжі та кілька келихів червоного вина — також коштом фестивалю. «Ну чи ж не рай?» — запитую я сам себе. Так, це саме він, той оманливий рай капіталізму, який, затамувавши, приховавши свій звірячий вишкір, приязно усміхається до нас звідусюди: з вітрин крамниць і ресторанів, з вікон авт і швидкісних потягів, зі сторінок їхніх газет і екранів їхніх телевізорів, з хмарного неба об’єднаної Європи. Мабуть, саме таким побачив його, цей рай, сто тридцять скількись років тому Фйодор Міхайловіч Достоєвскій, російський класик, який саме тут, у Вісбадені, дощенту програвся в казино й саме звідси, з цього Рулеттенбурга, писав розпачливого листа дружині, прохаючи надіслати йому хоч би тридцять талярів, щоб отримати змогу виїхати геть.
І казино, саме те казино, у якому грав Достоєвскій, знаходиться так само поруч, за театром, по другий бік від готелю, в якому ми мешкаємо. Бюст у парку — тому підтвердження. «Казино, у якому в Достоєвского народилася ідея повісті „Шпілер“, „Плеєр“, „Игрок“!» — розповідає нам під час ознайомчої екскурсії співробітник вісбаденського магістрату. Втім наступного дня із сусіднього Майнца приїздить молода лінгвістка-перекладачка Юлька Горощенко, яка на мої захоплені тиради стосовно казино відповідає скептичним хихотінням: «За цей титул сперечаються казино всіх міст і містечок цієї частини Німеччини». Юлька копилить свої кармінно нафарбовані вуста й пускає бісики очима. Симпатична, зараза. Чи це просто так око стужилось за рідною антропологією серед цієї германської раси?
Тим часом наявність знаменитого казино в такій безпосередній близькості додає слову «play» третього семантичного значення. Гра, і то не просто гра, а гра конкретна, результативна, гра, в якій можна виграти. Тобто футболісти, звісно, теж виграють, лише вболівальникові, окрім моральної насолоди, нічого більше не перепадає, якщо він попередньо не поставив певної суми у букмекерській конторі. Наприкінці Євро-2004 нам розкажуть, що ті, хто від початку ставили на греків, збільшили свої статки-маєтки приблизно у сто разів. Ну й нехай. Футбол, показаний грецькою збірною, мені особисто не імпонує, хоч би вони з такою грою стали навіть чемпіонами Галактики.
Тим часом я таки збираюся йти до казино. Збираюся цілеспрямовано і обґрунтовано. Для цього спершу потрібно вибрати підходящий день. Оскільки я вірю в числа і моїм числом є шістка (я народжений 24.01.1961, і сума не тільки перших двох, але й усіх цифр разом у геометричному скороченні дає 6), то для походу в казино я вибираю єдино придатний день: 24.06.2004. Три шістки поспіль. Четвер, за три дні до закінчення фестивалю.
Я також попередньо морально готуюся. Переконую себе, що мені важливий не виграш, мені потрібен життєвий досвід, експірієнс, відчуття, які наповнюють тебе, коли ти граєш і… І що — програєш? виграєш? Неважливо. Тож я подумки переконливо кажу собі, що можу програти до п’ятдесяти євро, й не рватиму з цього приводу волосся на голові, чи інших там частинах тіла. А у четвер, пізно увечері, після спектаклів і футболів під білим тентом, я випиваю келих червоного вина й керуюся у бік будинку з куполом, гніздилища пороку, кишла пристрастей.
Коли я вперше приїхав на Захід — а було це років десять тому, — то довгий час, кілька днів чи навіть тижнів, почував себе персонажем кольорового художнього широкоформатного фільму, французького чи італійського детектива, випущеного десь у 1970-х, — настільки незвичайним і незвичним було все навколо. З часом це відчуття притупилося, щезло майже цілковито. Але в певні моменти, як от зараз, воно повертається. Я йду сам-один, під яскравими ліхтарями, поміж припаркованими розкішними автами, до величної споруди.
Досі я бачив казино лише звіддалік. У перші дні для нас, патронів, провели екскурсію, запровадили до парку з бюстиком російського класика, а ще через день чи два ми з Костянтином спостерегли на сходах казино величезного, високого й товстого священника якоїсь невідомої церкви. Він був у яскравій чорно-фіолетовій сутані, на голові мав маленьку елегантну шапочку, а в руці — запалену сигарету. Панотець стояв і палив, відверто, ні від кого не ховаючись, — потім ми з Костею ще кілька хвилин обговорювали версії подальшого розвитку подій: чи піде він досередини, грати, і чи гратиме у такому випадку на гроші, пожертвувані довірливими парафіянами?
Але зараз я сам заходжу досередини і спиняюся посеред безмежного порожнього холу, саме під скляним куполом, який щоразу бачу з вікна свого номера в готелі. За мною чотирипелюсткові двері-вертушка не спиняються, а, прокрутившись іще кілька разів, пропускають досередини індуса невизначеного віку в фіолетовому тюрбані і ще бородатого, високочолого русявого чоловіка з пронизливим і водночас відстороненим, дещо безтямним поглядом. Невже це він? Так, сумніву бути не може — це Фйодор Міхайловіч. Схоже, переказ на тридцять талярів затримався
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сатирикон-XXI (збірка)», після закриття браузера.