Читати книгу - "Американські боги"

столиками. Вийдеш на вулицю і побачиш кілька магазинчиків з уживаними книжками.

Вона накрила залишки сирника і сховала їх на ніч до великого холодильника, тоді витягла ганчірку і змахнула геть останні крихти. Їй подобалося на самоті.

Вона підспівувала Indigo girls, доки працювала. Іноді вона пританцьовувала — тільки крочок-другий, а тоді спіймає себе на ньому і зупиниться, бешкетно усміхнувшись сама собі.

У вікно постукали, і це відвернуло її увагу від співів до реальності. Вона підійшла до дверей, відчинила їх і впустила молоду жінку з пурпуровим волоссям, заплетеним у дві косички, приблизно її віку. Жінку звали Наталі.

— Привіт, — сказала Наталі. Тоді стала навшпиньки й поцілувала Сем, закарбувавши поцілунок десь між серединою щоки і кутиком уст. Таким поцілунком можна висловити дуже багато всього. — Ти закінчила?

— Майже.

— Хочеш піти в кіно?

— Звісно. Дуже хочу. Мені треба десь зо п’ять хвилин. Може, сядь поки й почитай Onion?

— Я вже прочитала все, що було на цьому тижні, — Наталі вмостилася на кріслі при дверях і стала порпатися у горі газет, відкладених на переробку. Знайшла щось цікаве, почала читати. Сем тим часом переклала гроші з каси у скриньку, яку зачинила в сейфі.

Вони спали разом десь зо тиждень. Сем розмірковувала: може, це і є ті стосунки, на які вона чекала все життя? Вона переконувала себе, що навіть якщо це просто якісь хімічні сполуки в мозку чи феромони, зустрічі з Наталі приносили їй щастя. Коли вони були вдвох, вона тішилася. Їй було добре.

— В цій газеті одна з тих статей...— озвалася Наталі, — «Чи змінюється Америка?».

— Справді? І як, змінюється?

— А не кажуть. Пишуть, що може й так, але вони не знають, як, і не знають, чому, а може, цього і не трапляється.

— Що ж, — широко усміхнулась Сем, — вони зібрали геть усі думки на тему, хіба ні?

— О так, — підняла брову Наталі і поринула в читання.

Сем сполоснула і склала ганчірку для посуду. Тоді продовжила:

— У мене просто таке відчуття... Незважаючи на уряд і всяке таке, я просто відчуваю, ніби от саме зараз усе добре. Може, то весна настала трохи раніше цього року. Довгенька була зима, і я рада, що вона закінчилася.

— І я рада, — пауза. — Тут у статті написано, що багато хто розповідав останнім часом про химерні сни. Мені не снилося нічого химерного. У всякому разі, нічого химернішого, ніж зазвичай.

Сем роззирнулася, аби перевірити, чи нічого не пропустила. Ні. Вона добре зробила свою роботу. Зняла фартух і повісила його на гачок у кухні. Тоді повернулась і вимкнула світло.

— А мені снились усякі химерні сни, — зізналась вона. — Вони стали такими химерними, що я навіть завела сонний щоденник. Поки вони мені сняться, мені здається, що вони мають дуже глибоке значення. Я прокидаюсь і записую їх. Тоді читаю і виявляється, що то все якісь бздури.

Вона одягнула пальто і рукавиці.

— Я трохи вивчала сни, — сказала Наталі. Наталі вивчала потроху всього, від таємних прийомів самозахисту до будівництва іглу і джазових танців. — Розкажи мені. А я тобі розповім, що вони означають.

— Добре, — Сем вимкнула останні лампи. Пропустила Наталі надвір, вийшла на вулицю і щільно зачинила за собою двері. — Іноді мені сняться люди, які попадали з неба. Іноді я під землею, розмовляю з жінкою з головою бізона. Іноді мені сниться чувак, якого я одного разу поцілувала в барі.

— Щось, про що мені варто було б знати? — поцокала язиком Наталі.

— Можливо. Але це не те, що ти подумала. То був поцілунок на від’їбись.

— Ти таким чином казала йому від'їбатись?

— Ні, я це казала всім іншим. Тобі це треба було бачити, щоб зрозуміти до кінця...

Підбори Наталі цокали по тротуару. Сем дріботіла поруч.

— І це йому належить моя машина, — зізналася Сем.

— Та фіолетова страхолюдина, яку ти привезла від сестри?

— Ага.

— А що з ним трапилося? Чому він не забере свою машину назад?

— Без поняття. Може, він у тюрмі. Може, взагалі вмер.

— Вмер?

— Ага, — Сем завагалася. — Кілька тижнів тому я була переконана, що його вже нема серед живих. Ніби інтуїція. Чи щось типу того. Ну, коротше, я ніби знала. А потім я почала думати, що може, він і не мертвий. Не знаю. Певне, моя інтуїція не така вже і хвацька.

— І доки ти думаєш їздити на його машині?

— Поки хтось по неї не прийде. Думаю, йому б цього хотілося.

Наталі зиркнула на Сем. Тоді придивилась уважніше.

— А де ти взяла їх?

— Що?

— Квіти. Квіти, які ти, Сем, тримаєш. Звідки вони взялися? Вони були в тебе, коли ми вийшли з кав’ярні? Я б їх помітила.

Сем опустила погляд. Тоді усміхнулася:

— Ти така мила. Я мусила б щось сказати, коли ти дала їх мені, і не подякувала? Вони чудові. Дякую. Але хіба тобі не здається, що червоний більше б пасував до оказії?

То були троянди. Стебла, загорнуті в папір. Шість. Білих.

— Я не давала їх тобі, — губи Наталі тремтіли.

Дві жінки більше не знайшли, що сказати, і мовчали дорогою до кінотеатру.

Того вечора Сем поставила троянди в саморобну вазу. Пізніше відлила їх у бронзі й тримала при собі історію про те, як вони в неї з’явились. Розповіла про появу троянд-привидів тільки одного разу. Керолайн була в неї після Наталі, і того вечора вони дуже сильно напилися. Дівчина погодилась із Сем, що це справді дуже, дуже дивна і моторошна історія, але в глибині душі вона в неї і так не повірила, тому все було гаразд.

Тінь запаркувався біля будівлі міської ради, повільно пішов через площу, аби розім’яти ноги, затерплі від довгого сидіння за кермом. Одяг, який на ньому ж і висох, був не надто приємним до тіла, а нові черевики й досі трохи тиснули. Він минув таксофон. Зателефонував у довідкову службу, і вони дали йому потрібний номер.

Ні, сказали йому. Її тут нема. Вона досі не повернулася. Вона досі в кав’ярні.

Він зупинився по дорозі до кав’ярні, аби купити квіти.

Знайшов до кав’ярні, тоді став у дверях крамнички уживаних книжок через дорогу. Там