Читати книгу - "Метелик"

поліція. Не знаю, добре це чи погано для вас. Ви не хочете сховатися на якийсь час у горах? Мій брат відведе вас до однієї хижки, де вас ніхто не знайде. А Тібісай, Неніта і я щодня приноситимемо вам їсти й розповідатимемо про новини в селищі.

Розчулившись, я хочу поцілувати руку цій благородній дівчині, але вона забирає її і ніжно цілує мене в щоку.

До селища приїздять чвалом вершники. Кожен має мачете — великий ніж, яким рубають цукрову тростину і який висить у них, мов шпага, на лівому боці, величезний револьвер у кобурі на правому боці, а також підперезаний патронташем, повним набоїв. Усі спішуються. До нас підходить чоловік років сорока з монголоїдним обличчям, індіанським розрізом очей та мідною шкірою. Він високий, стрункий, у великому брилі з рисової соломи.

— Добрий день. Я хефе сівіль, префект поліції.

— Добрий день, пане.

— Чому ви не повідомили нас, що у вас тут п’ятеро кайєннських утікачів? Вони вже цілий тиждень у селищі. Відповідайте.

— Ми чекали, коли в них загояться опіки й вони зможуть ходити.

— Ми заберемо їх до Гуїрії. По них приїде вантажна машина.

— Хочете кави?

— Так, дякую.

Ми сидимо колом і п’ємо каву. Я дивлюся на префекта й поліцейських. Вигляд у них не злий. У мене таке враження, ніби вони виконують наказ високого начальства, але самі з ним не згодні.

— Ви втекли з острова Дьябль?

— Ні, ми пливемо з Джорджтауна, з Британської Гвіани.

— Чому ж ви там не залишилися?

— Там важко заробляти собі на хліб.

Префект усміхається й каже:

— Гадаєте, тут вам буде краще, ніж у англійців?

— Атож. Ми ж бо, як і ви, латиняни.

До нашого гурту підходять ще сім-вісім чоловік. Попереду ступає сивий, середнього зросту чоловік років п’ятдесяти зі шкірою кольору дуже світлого шоколаду. Великі чорні очі світяться розумом і щирістю. Праву руку він тримає на руків’ї мачете, що висить при боці.

— Префекте, що ви збираєтеся робити з цими людьми?

— Відвезу до гуїрійської в’язниці.

— Чом би вам не залишити їх у наших родинах? Кожен із нас візьме собі котрогось одного.

— Не маємо на це права. Ми виконуємо наказ губернатора.

— Але ж вони не вчинили на венесуельській землі ніякого правопорушення.

— Я з вами згоден. І все ж таки це люди дуже небезпечні. Коли вже їх відіслали на французьку каторгу, то це означає, що вони вчинили серйозні злочини. Навіть більше, ці п’ятеро втекли без документів, і коли поліція їхньої країни дізнається, що вони у Венесуелі, то зажадає, щоб ми їх видали.

— Ми хочемо залишити їх у нас.

— Ми виконуємо наказ губернатора і ке можемо цього дозволити.

— Можете. Губернатор що — знає про цих п’ятьох знедолених? Людина ніколи не буває пропаща. Може, колись у житті вона й зробила щось погане. Але їй треба дати можливість виправитися, стати порядною й корисною для суспільства. Правда ж, люди?

— Авжеж, — хором відповідають чоловіки й жінки. — Залиште їх у нас, ми допоможемо їм зажити новим життям. За тиждень ми досить добре взнали їх, вони справді славні хлопці.

— Їх замкнули в камерах цивілізованіші за нас люди, щоб вони більш не коїли лиха, — каже префект.

— А що ви називаєте цивілізацією, пане? — питаю я. — Гадаєте, коли французи мають ліфти, літаки й підземні поїзди, то вони вже цивілізованіші від цих людей, які прийняли нас і виходили? То знайте, я вважаю, ідо ці люди, які просто живуть на природі, надзвичайно цивілізовані, душевні й розумні, хоч і не мають досягнень технічної цивілізації. Вони не користуються здобутками прогресу, але милосердніші, ніж будь-які інші так звані цивілізовані нації. Я віддаю перевагу неписьменному чоловікові з цього селища перед магістром із паризької Сорбонни, що колись матиме душу того прокурора, який мене засудив. Бо цей завжди буде людиною, а той уже перестав нею бути.

— Я вас розумію. Але я тільки виконавець. А. ось і машина. Прошу вас, виконайте наше розпорядження, щоб не було інциденту.

Кожен гурт жінок цілує того втікача, якого вони доглядали. Тібісай, Нені та й Негріта, цілуючи мене, гірко плачуть. Чоловіки тиснуть нам руки, показуючи в такий спосіб, як їм прикро, що нас забирають до в’язниці.

До побачення, ірапці! До побачення, благородні люди, які не побоялись осудити власті своєї країни й захистити ще вчора незнайомих вам бідолах! Ваш хліб, той хліб, що його ви відривали від свого рота й давали мені, став для мене символом людського братерства, високим прикладом поведінки на майбутні часи. Завжди роби добро тим, хто страждає, навіть якщо для цього доводиться в чомусь відмовити собі. Допомагай нещаснішим від себе… І якщо згодом я стану вільним, то завжди, коли зможу, допомагатиму іншим так, як мене навчили це робити перші люди, котрих я зустрів у Венесуелі.

Каторга в Ель-Дорадо

За дві години ми приїздимо до великого селища Гуїрії. Тут морський порт, і Гуїрія претендує на те, щоб бути справжнім містом. Префект сам передає нас начальникові поліції всієї цієї округи. В комісаріаті з нами поводяться непогано, але влаштовують допит, і тупий судовий слідчий не хоче й припустити, що ми припливли з Британської Гвіани, де жили вільно. Навіть більше, коли ми на його вимогу пояснюємо, чому після такої короткої подорожі з Джорджтауна прибилися до затоки Парія вкрай знесилені, слідчий заявляє, що ми глузуємо з нього, розповідаючи, нібито потрапили в шторм.

— Два величезні банановози зазнали під час того шторму катастрофи, один суховантаж із бокситовою рудою пішов з усім екіпажем на дно, а ви на своєму човнику завдовжки п’ять метрів уціліли?! Хто вам повірить? Та з цієї баєчки посміється навіть божевільний жебрак, що просить милостиню на ринку. Ви брешете!

— З’ясуйте все це в Джорджтауні.

— Я не хочу, щоб англійці сміялися з мене!

Цей упертий, недоумкуватий, недовірливий, та ще й претензійний слідчий надсилає після цього хтозна-кому якесь повідомлення. В усякому разі, одного дня о п’ятій ранку нас будять, заковують у кайдани й кудись везуть у вантажній машині.

Порт Гуїрія, як я вже згадував, лежить у затоці Парія, якраз навпроти Трінідаду. Його кораблі запливають і в гирло Оріноко.

Десятеро поліцейських ведуть нас п’ятьох, закутих у кайдани, до Сьюдад-Болівара — столиці штату Болівар. Ця подорож розбитими путівцями дуже виснажлива. Цілих п’ять днів їде машина, у кузові якої підскакують, мов мішки з горіхами, арештанти й поліцейські. Ночуємо ми теж у кузові, а вранці знову рушаємо в дорогу.

Нарешті ця довга й жахлива подорож закінчується