Читати книгу - "Хроніка заводного птаха"

о десятій телефон задзвонить. Посидьте, будь ласка, перед комп’ютером, почекайте». А він мені: «Невже, Усікава-кун? От і чудово! Поп’ю чаю, почекаю». Ні, Окада-сан, так не вийде.

— Він не відмовиться, — повторив я.

— Вам просто так здається?

— Так.

— Чудово-чудово! Кращого заохочення й не придумати, — бадьорим голосом сказав Усікава. — Значить, вирішено. Чекаю на вас завтра, о десятій вечора. Як завжди, не забудьте пароля. Вибачте, але мені треба йти. Таксі жде. Часу справді не маю.

Розмова урвалася. Я поклав слухавку і знову торкнувся пальцями клавіатури. Спробував уявити собі, що ховається за темним екраном монітора. Хотів ще раз порозмовляти з Куміко, але перед тим будь-що віч-на-віч поспілкуватися з Нобору Ватая. Як напророчила Мальта Кано, що пропала хтозна-де, нам не жити один без одного. «До речі, чи досі вона щось добре мені провіщала?» — подумав я. Хоча багато чого, що вона сказала, я вже не міг пригадати. Хтозна-чому мені здалося, що вона залишилася в далекому минулому.

25

Сигнал стає червоним

Довга рука, простягнута здалека

Наступного ранку, о дев’ятій, Цинамон приїхав у «садибу» не сам. Поряд з ним сиділа його мати — Мускат Акасака. Востаннє вона показувалася тут понад місяць тому. І тоді з’явилася без попередження. Ми поснідали, поговорили з годину про всяку всячину, і вона поїхала.

Знявши піджак, Цинамон поставив касету з «Concerto grosso» Генделя (він слухав його третій день поспіль), приготував на кухні чай і підсмажив тости для матері, яка ще не снідала. Він умів їх смажити на відмінно — наче напоказ. Поки він, як звичайно, прибирав на кухні, ми з Мускат пили чай за маленьким столиком. Вона з’їла тільки один тост з тонко намазаним маслом. За вікном падав холодний дощ зі снігом. Ми майже не розмовляли, тільки обмінювалися враженнями від дощу. Хоча, здавалося, Мускат хоче щось сказати. Я помітив це з виразу її обличчя і манери говорити. Відламуючи від тоста шматочки завбільшки з поштову марку, Мускат поволі підносила їх до рота. Ми раз по раз поглядали за вікно, на дощ, ніби на давнього свого знайомого.

Коли Цинамон, попоравшись на кухні, взявся за прибирання кімнати, Мускат повела мене у «примірювальну», облаштовану так само, як в офісі на Акасака. На вікнах подвійні штори, а тому навіть удень у кімнаті висіла напівтемрява. Цинамон відсував їх хвилин на десять, коли там підмітав. Шкіряний диван, скляна ваза з квітами на столі, високий торшер. Посередині — широкий робочий стіл, на ньому — ножиці, шматки тканин, коробочка з нитками і голками, олівці, альбом (кілька сторінок у ньому заповнені ескізами) та інше знаряддя, назву й призначення якого я не знав. На стіні — велике, заввишки з людину, дзеркало, один куток «примірювальної» відгороджений ширмою для переодягання. Відвідувачок «садиби» приводили саме в цю кімнату.

Я ніяк не розумів, чому Мускат і Цинамон мусили робити копію «примірювальної», що на Акасака. Адже в цьому домі таке маскування було зайвим. Можливо, вони (як і клієнтки) так звикли до тієї «примірювальної», що іншого інтер’єра не спромоглися придумати. Або ж могли сказати: «А що в ній поганого?» Мені особисто вона подобалася. Справжня «примірювальна». В оточенні різноманітного кравецького знаряддя я почувався на диво спокійно. Інтер’єр досить сюрреалістичний, але не протиприродний.

Мускат посадила мене на шкіряний диван і присіла поруч.

— До речі, як почуваєтеся?

— Непогано, — відповів я.

На ній був яскраво-зелений костюм. Коротка спідничка, великі шестигранні ґудзики на жакеті застебнуті під саме горло, як на кітелі Неру, накладні плічка завбільшки з булочку. Мені згадався один давній науково-фантастичний фільм про найближче майбутнє. У ньому майже всі жінки у футуристичному місті так одягалися.

Вуха Мускат прикрашали величезні пластмасові кліпси такого ж кольору, як і костюм, — яскраво-зеленого, ніби змішаного з кількох барв спеціально під костюм. А втім, може, все було навпаки: костюм пошили спеціально під кліпси. Так само, як роблять у стіні таку нішу, щоб помістився холодильник. «Що ж, і це непогана ідея», — подумав я. Незважаючи на дощ, Мускат була в окулярах — звичайно, із зеленими скельцями. Панчохи на ній теж були зелені. Видно, сам день сьогодні виявився зеленим.

Як завжди, плавними рухами Мускат добула із сумочки сигарети й, ледь-ледь скрививши губи, прикурила від запальнички. Принаймні запальничка не була зеленою, а, як завжди, золотою, пласкою, на вигляд дорогою, що добре підходила до зеленого кольору. Мускат заклала ноги в зелених панчохах одну на одну, уважно оглянула коліна й, обсмикавши спідничку, перевела погляд на мене.

— Непогано, — повторив я. — Як завжди.

Вона кивнула.

— Не дуже втомилися? Трохи відпочити не хочеться?

— Та ні, не втомився. Потроху звик. Зараз набагато легше, ніж раніше.

Мускат нічого на це не сказала. Дим від її сигарети піднімався прямовисно до стелі, як мотузка під заклинанням індійського факіра, й витягувався вентилятором. Наскільки я знаю, це був, напевне, найтихіший і найсильніший вентилятор у світі.

— А як ви? — запитав я.

— Я?

— Не втомилися?

— А що, видно? — Мускат поглянула на мене.

Вона справді відразу здалася мені втомленою. Я сказав, що так, і вона коротко зітхнула.

— У тижневику, що сьогодні вранці надійшов у продаж, знову написано про нашу «садибу». Із серії «Загадка дому повішених». Заголовок — як для фільму жахів, чи не так?

— Уже друга стаття? — запитав я.

— Так, друга, — сказала Мускат. — Щоправда, недавно ще один журнал надрукував подібний матеріал. На щастя, ніхто не помітив зв’язку між ними. Принаймні наразі.

— І щось нове відкрилося? Про нас?

Вона потяглася рукою до попільнички, старанно погасила сигарету і ледь-ледь похитала головою. Зелені кліпси злегка хитнулися, немов крильця метеликів напровесні.

— Нічого особливого, — відповіла вона і після короткої паузи вела далі: — Хто ми і що робимо — ще ніхто не знає. Тижневик залишу, можете прочитати потім, якщо цікаво. До речі, мені шепнули, що маєте шуряка, відомого молодого політика. Це правда?

— Правда. На жаль, — сказав я. — Старший брат моєї дружини.

— Тієї, що пропала? — уточнила Мускат.

— Саме тієї.

— Він здогадується, що ви тут робите?

— Знає, що я щодня сюди приходжу. Знає, що я щось тут роблю. Його людина вислідила. Схоже, що він непокоїться через те, що я тут щось роблю. Гадаю, нічого більше не знає.

Мускат задумалася над моєю відповіддю, потім підвела очі й запитала:

— Ви його не дуже любите?

— Справді, не дуже.

— І він вас недолюблює?

— Не сумніваюсь.

— І він зараз непокоїться через те, що ви тут щось робите? Чому?

— Якщо його родич виявиться замішаним у якусь сумнівну справу, то для