Читати книгу - "Вершник без голови"

з того, що позбувся нарешті нерухомого й незбагненно моторошного вершника, спонукуваний живим доторком господаревих колін, благородний кінь немов летить над зеленою прерією гінким скоком, показуючи, що він так само дужий і ноги його пружні, як і раніш.

Незабаром мустангер наздоганяє останнього вершника, випереджає його, тоді другого, третього — . аж поки опиняється попереду всіх. Він неухильно мчить далі й далі, через узгірки, через видолинки, по м'якій траві й гострій ріні, і зрештою ті, що лишились позаду, гублять його з очей, як давно вже згубили сірого мустанга з його вершником.

Лише один з переслідувачів і досі бачить попереду Моріса Джеральда. Той вершник їде на такій убогій старій конячині, що аж дивитися шкода. Але біжить вона неймовірно прудко, та це й не диво, бо вершник поганяє її не острогами, а час від часу штрикає в крижі вістрям мисливського ножа.

То Зеб Стамп жене свою «худобину» в такий незвичайний і жорстокий спосіб. А проте, старій кобилі все одно несила змагатися з чудовим конем мустангера. Та Зеб на це й не сподівається — він прагне тільки не спустити Моріса з очей, і поки що це йому вдається.

І ще один вершник бачить, як гнідий мустанг невпинно мчить прерією. Але цей може дивитися на нього лише через плече, бо то сам утікач.

Саме тоді, коли Колхаун уже ладен повірити, що врятувався, він озирається й помічає ззаду гнідого мустанга, а на ньому, замість примарної неживої постаті, — іншого вершника, добре знайомого й для нього ще страшнішого. Відставний каштан упізнає Моріса-мустангера — того, кого він так затято намагався приректи, та й мало не прирік на ганебну смерть.

І ось мустангер мчить за ним як невблаганний месник, і Колхаун розуміє, що тепер порятунку нема. Він міг би втекти від будь-якого переслідувача, але від Моріса Джеральда не втече!

Холодний дрож перебігає всім тілом утікача, йому здається, що на двобій з ним стала сама доля, тож опиратися марно.

У розпачі Колхаун попускає поводи й забуває про остроги — він більше не вірить, що швидкість врятує його. Хоч він мчить і далі, та вже просто машинально, майже несвідомо. Душу його сповнює жах перед страхітливою смертю — не менш страхітливою від думки про те, що він на неї заслужив.

Раптом утікач бачить попереду, вже зовсім близько, лісові хащі, і в ньому знов оживає надія. Він знов поганяє свого знеможеного коня, і той через силу несе його до заростів.

Аж ось і знайома прогалина. Колхаун в'їжджає на неї і жене вперед ще з півмилі. Далі дорога круто повертає. Там, за поворотом, можна заїхати в хащу й сховатись від переслідувача.

Він знає це місце надто добре. Колись йому там уже не пощастило. Невже не пощастить і тепер?

Колхауна охоплює лихе передчуття, і він ураз втрачає рішучість. Позаду чути тупотіння гнідого коня, який уже мало не наступає йому на п'яти, а потім і голос мустангера: той наказує втікачеві спинитися.

Пізно вже повертати, пізно ховатися в хащі — і Колхаун, скрикнувши, зупиняє коня. В тому скрику бринить розпач і безсила лють, він скидається на зойк загнаного в глухий кут ягуара. Майже воднораз утікач зводить руку. Зблискує спалах, з'являється хмарка диму й лунає виляск револьверного пострілу.

Але куля, продзижчавши в повітрі, летить повз ціль. А з того боку чується ніби свист, як ото від каменя з пращі, і щось мов довга тонка змія, розкручуючись, злітає вгору.

Колхаун не бачить нічого за пороховим димом, а та змія летить просто до нього. І він не встигає ні вистрілити вдруге, ні навіть ухилитись від зашморгу. Мотузка обвиває йому плечі, і він чує страшний поклик: «Здавайся, вбивце!» — а тоді бачить, як гнідий кінь повертає назад, і наступної миті його самого немовби зіштовхують з високого помосту.

Потім Колхаун уже більш нічого не чує, не бачить і не відчуває. Його викинуто з сідла, і, забившись об землю, він лежить долі непритомний.

Розділ XCVIII

ЩЕ ЖИВИЙ

Убивця лежить крижем на землі. Руки його стягнуті зашморгом ласо. Скидається на те, що він мертвий.

Але мустангер цьому не вірить. Він гадає, що його бранець просто зомлів — чи, може, тільки прикидається зомлілим, — і для певності лишається в сідлі, не попускаючи ласо. Його гнідий кінь слухняно стоїть як укопаний, але ладен за першим знаком господаря відступити назад чи кинутися вперед.

На постріл злетілося десятків зо два чорних грифів. Вони кружляють у повітрі й, передчуваючи поживу, тягнуть донизу свої голі шиї.

Досить вершникові торкнути коня острогою — і хижаки невдовзі дістануть своє.

— Та й по заслузі було б негідникові, — тихо каже мустангер сам до себе. — Страх навіть подумати, що він учинив! Убив свого двоюрідного брата та ще й відрубав йому голову! І те, й те зробив він, більше нікому, а от навіщо — це може сказати тільки він сам, коли ще живий… Та я маю і свої здогади. Я ж знаю, він кохає ї ї, то, може, брат став йому на заваді? Але як і чому? Ось про це, мабуть, ніхто, крім нього, не знає…

— Отут ви помиляєтесь, хлопче, — раптом озивається чийсь голос, уриваючи мустангерів монолог.— Є ще один, хто може пояснити як і чому, та й на* всі інші ваші запитання відповісти. Це старий Зеб Стамп, і він до ваших послуг. Але зараз не час балакати про ці речі, та й не місце тут для балачок. Нам треба одвезти його назад, під той великий дуб, і там йому відплатиться за все. Та й мерзенна ж почвара! Добре було б протягти його трохи на кінці ласо, він на це заслуговує… Але біс із ним. Не доконче нам мститися за Генрі Пойндекстера. Гадаю, тепер це залюбки зроблять і регулятори».

— Як же нам його везти? Кінь його втік.

— Дуже просто, містере Джеральде. Він лише трішечки зомлів або й просто дурня клеїть. Так чи так, я його швидко розбуркаю. А не зможе йти ногами, то хай їде верхи, моя кобила його довезе. Мені вже остобісіло сідло, а старій худобині, мабуть, остобісів я, та й не' так я, як ота моя гостра острога. Отож почалапаю я назад на своїх, а містер Кас Колхаун може скориста- тися моїм сідлом. А як буде й далі придурюватись і не схоче сидіти сумирно, то прив'яжемо його впоперек, як оленячу