Читати книгу - "Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994"

боротьби за свободу? Бо чи ж би я карався в непосильній праці весь свій вік, коли б знав, що та свобода й без мене прийде, – хто ж я такий? А якби всі знали, то чи прийшла б? А ні… Мудрий Господь в мистецтві керування світом! А все ж: чому я із своїм від Бога даним розумом не можу передбачити, що відбудеться в моїй Україні, коли мене не стане? Це мучить мене, сердить, часом доводить до богохульства, та найгірше те, що – як душу витолочать сумніви – я, немов останній боягуз, полегшено зітхаю, що мене не буде й не бачитиму, можливо, найстрашнішого – вимирання людства з причин немудрої людської діяльності. Чому ти, о Господи, дав мені розум, любов, доброту, працьовитість, а позбавив дару провидіння: зробив ти це для мого добра чи для свого спокою? Скажи мені хоч уві сні, заспокой мене, Боже!

У Стамбулі я побував утретє – і звичайними стали для мене Айя-Софія, Ат-мейдан, мечеть Сулейманіє, ринок Бедестан… Та цим разом знайшовся охочий екскурсовод, який запропонував нам поїхати до усипальниці Сулеймана Пишного і Роксолани. Було це для мене і заманливо, і страшно: мені не хотілося бачити могилу геніальної українки поруч із тюрбе тяжкого ворога України.

Давно я позбувся віри в солодкі легенди про патріотизм Насті Лісовської, яка буцімто щороку у великодню суботу відмикала хурдиги й випускала українських бранців на волю. Неправда це. Була вона завзятою узурпаторкою влади, вбивцею синів свого чоловіка від іншої дружини, матір’ю Селіма Меета (П’яного), який люто ненавидів козацьке плем’я, фундаторкою численних мечетей і медресе в Стамбулі, й ніколи не мучила її туга за втраченою Україною, де кобзарі складали й співали думи та пісні про султаншу-українку, й, напевне, ні разу не приснився Роксолані Рогатин.

Та я поїхав і стояв у задумі перед гробом Роксолани. І гордість проймала мою душу не за її вчинки, а за Україну, що народила унікальну в світі жінку, котра за всю багатовікову історію Османської імперії зуміла стати єдиною дружиною всемогутнього султана-законодавця, могла приходити на раду дивану, та ще й з відкритим обличчям, що за шаріатом каралося смертю; задля неї верховний священик шейхулыслам мусив вписати спеціальну суру в Коран, яка дозволяла саме так поводитися «найславетнішій дружині найславетнішого султана»; мала право Роксолана приймати іноземних послів і позувати чужинецьким ізографам, й фактично вона правила великою імперією ім’ям свого чоловіка.

Хай хтось знайде аналог! Хай хтось назве мені правительку, рівну княгині Ользі. Або – поетесу рангу Лесі Українки…

І нехай мені хтось розшукає в своєму національному побуті жінку типу Одарки, яка нападає з макогоном на зацного лицаря Карася за те, що той дома не ночував! Бо й цей приклад – не марниця: велич української жінки полягає в повазі нашого суспільства до родительки, берегині домашнього вогнища, виховательки патріотів, воїнів, у любові чоловіків до найвищої краси рідної землі.

Я впевнений: Україна стане аж тоді могутньою державою, коли ми повернемо традиційну шану українській жінці, яку напівдика азіатчина, з метою виродити націю, загнала на найтяжчі роботи.

Нехай з миром спочиває Роксолана – не за любов до України, тієї любові в неї не було, а за те, що засвідчила перед усім світом великі можливості української нації.

За сто кілометрів від Ізміра лежить під небом відкопане, як і Помпеї, пропале місто Ефес. От де мені треба було побувати рік тому, коли я збирав матеріал для роману «Євангеліє від Томи»! Немає ж у ньому постаті апостола Павла – реформатора юдеохристиянства.

У цьому прадавньому мертвому місті я відчув історичну присутність апостола, й, можливо, колись… та ні, не можна повертатися до того, що вже доконано, але якби хтось хотів писати про українське оформлення християнської релігії, про позбавлення християнства ознак юдаїзму, хай їде в Ефес. На горі за містом височіє й нині тюрма, в яку був запроторений Павло за зневагу богині Артеміди, храм якої в Ефесі вважався найвищою поганською святинею, поки його підпалив Герострат. А ще гласить апокрифічна легенда, що в цьому місті померла Матір Божа на руках у Йоана Богослова…

Ефес – величезне в руїнах місто. І вельми здивувало мене і втішило: з усіх споруд повністю збереглася лише бібліотека. Перст Божий?

Ну, а в Дельфи з відомої причини ми не поїхали, і мені дуже жаль: вже ніколи не побачу міста славетного оракула. А може, там би щось дізнався про наше майбутнє?..

Дельфійську декларацію ми прийняли в Ізмірі, і гласить вона на весь світ про готовність письменників Європи до діалогу в ім’я свободи слова, права на розвиток національних меншин, рівноправності різних культур. Тільки таким чином можна сприяти цивілізованому об’єднанню Європи, й цю ідею символізуватиме Центр світового Ренесансу, який допоможе народам усвідомити благотворну роль літератури на порозі третього тисячоліття. Хай щастить, як кажуть кияни.

В Афінах українська делегація була запрошена на прощальну вечерю до Антоніса Самаракіса. Будинок письменника стоїть біля підніжжя гори Лікабет, яка своєю вершиною сягає слави неба, а з веранди видніє освітлений уночі прожекторами вічний Акрополь.

І заступив він мені вихід у дальший світ.

20

Гей, та зупинись хоч на хвильку, сивий мій коню, на одну лише прекрасну мить спинися, хай я ще надивлюся на мій світ, в який потрапив випадково, а жити мусив у ньому за його правилами, в який не напрошувався, а покидати жаль.

Я промчав на