Читати книгу - "Війна світів"

Бірмінгемі і що нібито заготовлено дуже багато вибухових речовин, щоб закладати автоматичні міни в Мідлендських графствах. Казали, що Мідлендська залізнична компанія відремонтувала дорогу, пошкоджену в перший день паніки, поновила перерване сполучення і тепер із Сент-Олбенса, щоб там не скупчувалося занадто вже багато людей, поїзди йдуть на північ. У Чіппінг-Онгарі оповістили, що в північних містах є вдосталь борошна, яке мають розподіляти між головними втікачами. Одначе це не могло змінити братових намірів. Він та його супутниці увесь день посувалися на схід, але так і не бачили, щоб десь роздавали обіцяний хліб. Та й ніхто його не бачив.

Вночі біля Примроз-хілу впав сьомий циліндр. Помітила це міс Елфінстон, що якраз чатувала тоді, ділячи цей обов’язок з братом.

У середу троє втікачів — переночували вони в полі, заховавшись у невижатій ще пшениці, - дісталися до Челмс-форда. Тут якісь люди, що називалися “Комітетом громадського харчування”, конфіскували в них поні на м’ясо, замість відшкодування пообіцявши видати їм наступного дня їхню пайку м’яса.

Казали, ніби марсіяни вже під Еллінгом. Ходили чутки й про те, що порохові заводи у Волтгем-Еббі були зруйновані невдалою спробою підірвати одного з марсіян. Тутешні мешканці за марсіянами стежили із дзвіниць.

Брат, на щастя, прагнув швидше пробитися до моря, ніж сидіти й чекати тієї пайки, дарма що всі троє були дуже голодні. Близько полудня вони перетяли Тілінгем; місто геть-чисто спорожніло, лише кілька втікачів нишпорило по хатах, шукаючи їжі. За Тілінгемом вони несподівано побачили море і величезне скупчення всіляких суден на рейді.

Не маючи змоги піднятися по Темзі, судна ці підійшли до побережжя Ессекса, до Гарвіча, Волтона, Клектона, а там до Фаулнеса й Шубері, всюди підбираючи втікачів. Судна стояли у великій півкруглій затоці, береги, якої губилися в тумані десь аж під Нейзом. Біля берега було багато рибальських шхун — англійських, шотландських, французьких, голландських, шведських; парові баркаси з Темзи, яхти, моторки. Трохи далі стояли великі судна — вугільні, торговельні, пасажирські, нафтоналивні і всякі інші, навіть чепурні біл-сірі лайнери, що курсували між Саутгемптоном та Гамбургом. Уздовж голубого берега під Блеквотером брат міг розрізнити скупчення човнів, — човнярі торгувалися з пасажирами, які стояли на суходолі. Втікачів тут збилося стільки, що вони загатили весь берег від Блеквотера мало не до Молдона.

За дві милі від берега стояло панцирне судно, майже зовсім занурене у воду, як здалося братові. Це був міноносець “Дитя грому”. Інших військових суден не видно було близько, тільки ген там, праворуч, на спокійній гладіні моря — у той час був мертвий штиль — здіймався чорний димок від міноносців ла-маншської флотилії; вони, вишикувавшись у довгу шеренгу проти гирла Темзи, стояли під парами, готові до бою, і стежили за наступом завойовників, безсилі зупинити їх.

Коли місіс Елфінстон побачила море, її охопив панічний жах, і хоч як її підбадьорювала родичка — все було марно. Вона ніколи не виїздила з Англії; краще вже померти на рідній землі, аніж їхати кудись на чужину, і все таке інше. Сердешній жінці, видно, і французи здавалися мало не такими самими марсіянами. Ці два дні мандрів були для неї повні страждання, відчаю й сліз. Вона тільки й думала про те, щоб повернутися до Стенмора. У Стенморі їй було завжди добре. В Стенморі вони зустрінуть її Джорджа…

Насилу умовили жінку спуститися на берег, де братові пощастило привернути увагу кількох матросів невеличкого колісного пароплава з Темзи. Вони вислали човен й сторгувалися за тридцять шість фунтів перевезти всіх трьох, їхнє судно, казали вони, йде на Остенде.

Було вже близько другої години, коли брат і його супутниці, заплативши на трапах за свій проїзд, ступили на борт судна. А що тут була можливість, хай і за великі гроші, чимось перекусити, то вони вирішили спершу підкріпитись на палубі.

На борту вже назбиралось десь пасажирів сорок, багато з них віддали все до останнього пенса, аби тільки виїхати. Судно стояло біля Блеквотера аж до п’ятої години, доки пасажири не заповнили геть усієї палуби. Певне, воно залишалося б там і ще довше, якби десь із півдня не долинули гарматні вибухи. Ніби відповідаючи на них, міноносець пальнув з невеликої гармати і щось просигналізував прапорцями. Із його труб виривалися стовпи диму.

Деякі пасажири запевняли, що стрілянина та долинає із Шуберінеса, аж доки не помітили, що канонада наближається. Саме в цей час далеко на південному сході почали з моря підноситись одна за одною щогли трьох панцирників, над якими звивався чорний дим. Але братову увагу привернули якісь вибухи на півдні. Йому здалося, ніби в далекій сизій імлі підіймається димова хмара.

Маленьке суденце, прямуючи на схід, вибралося з-поза човнів та пароплавів, що величезною підковою стояли на рейді. Низький берег Ессекса вже почала огортати синя імла, коли з’явився перий марсіянин. Малий і невиразний здалеку, він наближався вздовж ледве помітного берега від Фаулнеса. Переляканий капітан люто лаявся щосили, бідкаючись, що так довго забарився, і лопаті коліс неначе перейнялися його страхом. Пасажири тиснулися біля борту, ставали на лави, вдивляючись у цю химерну постать, яка височіла над деревами й церквами і, ніби перекривляючи людську ходу, повільно сунула вперед.

Брат оце вперше бачив марсіянина і, скоріше здивований, аніж наляканий, стежив за тим велетнем, що обережно підступав до суден, бредучи водою все далі й далі від берега. Потім десь аж із-за Крауча, простуючи ліском, вийшов другий марсіянин, а ще далі за ним — і третій; він неначе йшов убрід через мерехтливу драговину, що, здавалося, висіла між небом та землею. І ці двоє марсіян теж прямували до моря, ніби втрьох мали намір перетнути шлях тому скупченню суден, що