Читати книгу - "Руйнуючи долі, Стів Маккартер "

- Хтось же мусить його захищати? Хлопець молодий. Ти пошукай краще за воїнів, ніж він! Я його не віддам. - заявив своїм глухим хрипким голосом чемпіон.

- Він порушив наказ. Хороший воїн чи поганий, це зовсім не важливо. - сказав ще один командир.

- Так. Нехай і гарний воїн. Але толку від хорошого воїна, якщо його не буде поряд у потрібний момент? - погодився ще один сотник.- Хороший воїн – це той, хто виконує накази та прикриває тобі спину.

Відразу кілька сотників закивали, галасуючи своїми латами.

- Ми воїни. - Взяв слово Калібрісто. - Говорити багато не будемо. Я пропоную занести йому попередження.

- Побійся Зводу, Калібрісто! - випалив Гертіро. - Має їх дев'ять. Це буде десятим!

- Я знаю. Я обміркував своє рішення. Вважаю його вірним. Як командир, я не сприймаю того, що мої солдати втікають з поля бою. Хто підтримає це рішення?

Сім драйтлів підняли руки.

- Вирішено. - Калібрісто повернувся до чемпіону, що вже опустив голову. - Румадеу. Ти отримуєш попередження. Це вже десяте. Тому ти переведений у переможців. Щоб повернуться до чемпіонів, тобі потрібно відзначитися ті самі десять разів. Є запитання?

Румадеу виструнчився по струнці. Він підняв підборіддя, отримуючи удар долі з гордо піднятою головою.

- Запитань немає. - буденним тоном відповів чемпіон.

- Чудово. Тоді здавай зброю та обладунки. Ти переведений на урізаний на дві третини пай.

- Калібрісто, де ж він отримає десять відмітних позначок? Ти бачиш тут переможців? Із ким йому воювати? - запитав один із тих драйтлів, що не піднімав руки. - Не з людьми ж! Це чемпіон. Ти подивися на нього.

- Ми вирішили. Такий протокол. - твердо подивився генерал на того командира.

- А у протоколі сказано, що робити, якщо поряд немає жодного переможця, а відмінний чемпіон не може взяти участь у битві? - спитав Гертіро.

- Нехай чекає свого часу. Все вже вирішено. Ти не зміниш думки більшості. Розходьтеся. Займайте свої місця. Чекатимемо нападу ворога, ми повинні бути готовими.

- Може, зачекав би на маршала? - остання спроба врятувати хлопця. - Думаю, він вдячний нашому чемпіону за те, що той допоміг вибратися з тієї колотнечі.

- Маршал не буде втручатися у наші справи. - підвищив голос командир. - Я йому не дозволю. Лише чемпіон може ухвалювати такі рішення.

Гертіро схилив голову і, подивившись на Румадеу, розвів величезними руками убік. Молодий воїн уже знімав шолом. Довге волосся, однак, у нього було коротше, ніж у переважної більшості чемпіонів. Закривало вуха і ще трохи тяглося вниз. Стрічка на лобі, щоб у бою піт не стікав у вічі. Незграбні грубі риси обличчя. Як і у всіх чемпіонів. Світлі очі. З блакитним відтінком. Зодема завжди на нього жартома злилася за це. Їй самій дісталися зелені.

- Усі записали? Давайте ми підписи поставимо. - звернувся командир до кількох чемпіонів, що старанно вели записи одразу з кількох бланків.

Сотники вишикувалися до трьох драйтлів, щоб поставити свої підписи. За дві хвилини Калібрісто видав картку воїна Румадеу. Той знімав останні металеві пластини. Воїн відмахнувся від Калібрісто. Розвернувся і пішов у фортецю:

- Собі на згадку залиши. - кинув він через плече.

Калібрісто був готовий закипіти.

- Стій ти. - схопив його за руку Гертіро. - Хлопець молодий, ще гарячий. Тобі під стать. Був би ти спокійнішим, давно б у легендарних ходив. А так, наймолодший чемпіон за останні сто років, а все ніяк не піднімешся. Він із такої ж породи. І, між іншим, ти йому ще “дякую” повинен сказати. За свою доньку.

Гертіро не чекав, чи відповість йому щось на це командир. Він попрямував до свого загону. До своєї сотні найкращих бійців на планеті. А тепер їх поменшало на одного. Ще й на якого.

Калібрісто залишився стояти один. Усі його сотники розійшлися. Залишилася лише Зодема. Вона дивилася на батька з глибини свого шолома. Обличчя приховано за чорною пов'язкою. Тільки очі. Її світлі очі з зеленцем осудливо дивилися на нього.

- Я командир. Я мушу приймати такі рішення. Моя логіка незаперечна. - сказав їй батько.

- А якби мати пішла сама в небезпечне місце, ти залишився б у строю? - сумно запитала Зодема.

- Не смій приплітати сюди свою матір. Вона була моєю дружиною. І ми кохали одне одного.

- То в чому ж різниця, тату? - кинула вона ще одне питання наостанок.

Чемпіонка пройшла повз генерала, кинувши погляд на обладунки Румадеу, які поки що ніхто не відніс на склад. Звичайно, вони билися у різних сотнях. І так було правильно. Але увесь час вона знала, що він десь поряд… А тепер… усе по-іншому. Зодема важко зітхнула, підводячись на стіну. Вона побачила звідти Максуда. Хоч би той їхній вчинок приніс багато користі. Це хоч якось компенсувало б те, що Румадеу втратив звання чемпіона.

 

Зустріла Сандрін група лише на другому рубежі. Саму. Делоріс стояло метрів за п'ятдесят від неї. Смертехапка приєдналася до загону і пішла з ними. Мовчки. Жазель розуміла, що Сандрін зараз не в дусі. Хоча, нічого прям такого неординарного й не сталося. З чого б їй так поводитися. І це Химерниця, яка ніколи не розлучається з кам'яним обличчям. Майже ніколи.

Не доходячи кроків десяти до Химерниці, Максуд зупинився. Він повернувся до своєї групи. Усі зрозуміли без слів, чого він від них хотів. До Сандрін він піде сам. Ну, ще Амайанта полетить. Воїн порівнявся з дівчиною. Анне стояла обличчям до воріт на перший рубіж, трохи осторонь дороги. Максуд став поруч. Він почухав за вухом. Зітхнув. Відкрив рота. Закрив рота. Потім ще раз зітхнув. Живіт засвербіло. І п'ята. Ноги чухати якось незручно.

- Ти рота свого відкриєш чи так і стоятимеш? - Амайанта вперла руки в боки і сердито дивилася на нього.

Максуд ще раз зітхнув. Айя закотила очі.

- Я… взагалі… не майстер на слова. Не збагну, чому ти така.

- Ідіот. - Амайанта ляпнула себе по обличчю долонькою і простягла до самого підборіддя. - Запитай, як вона почувається.